Розділ 17.1

Вони йшли вузенькою стежкою між похиленими хрестами. Під ногами хрустіло опале листя, вологий мох просочувався крізь старі тріщини каменю, а повітря пахло мокрою землею й чимось трохи солодкуватим — то гнилі яблука впали десь за парканом.

Денис раз по раз озирався навколо. Цвинтар розкинувся на схилі гори, де між деревами часом блимало сонце крізь туман, ніби боялось розганяти густу завісу спокою.

—  Тут так… ем… романтично, — кинув він, пригинаючись, аби не зачепити низьку гілку.

— А ти що думав? Я тобі обіцяла пригоду, а не променад у парку біля фонтана.

— Якщо ми зараз натрапимо на чиїсь свіжі сліди — я першим втечу. І тебе не чекатиму.

— Втікай, Красновський. Хто втік — того й шукати не треба.

Він не втримався від усмішки.

— Ти з мене повільно знущаєшся.

— Я поступово готую тебе до місцевого менталітету.

Вони спинились біля великого похиленого надгробка, який наполовину заріс мохом. Таблички давно не було — лише камінь з гладкою стертою поверхнею.

— А що тут було? — запитав Денис, обережно торкаючись моху пальцями.

— Та хто його знає. Може, священик якийсь старий, може, купець. Колись тут ховали родини з усього округу. А записів... сам бачиш — нема.

— Історик із мене би був нікудишній.

— Чого? Ти б міг видавати книжки під назвою: «Скарби, які ми все одно не знайдемо».

— Дякую. Професійна підтримка від місцевого гіда.

Раптом Еніка зупинилась, піднявши очі трохи далі.

— Он там є дещо цікавіше. Підемо?

Вона рушила вперед, минаючи кілька старих бетонних хрестів. Стежка розширилась до невеличкої галявини, де стояв великий валун. Його поверхня була частково покрита зеленим мохом, але під сонячним променем, що прослизнув крізь гілля, блиснули ледь помітні вирізані знаки.

— Ого... — Денис схилився ближче. — Це вже не схоже на звичайний пам’ятник.

— Та й не є звичайний. Це старий межовий камінь. Колись тут ділили землю між родами. Кажуть, що цей камінь стоїть тут із XVII століття. Його ще й заклинаннями кріпили — аби кордони не посувались.

— А ти казала, містики не буде.

— Я тобі не обіцяла повної безпеки, — хитро всміхнулась вона.

Денис потер рукою гладкий камінь. Символи були схожі на дивні рунічні карби. Він спробував їх сфотографувати.

— Тільки не кажи, що ми зараз знайдемо таємний вхід у підземелля.

— А ти би хотів?

— Дивлячись з ким.

Вона зиркнула на нього. Їхні погляди зустрілись — і зависли в повітрі, в якому вже кілька днів було щось більше, ніж просто слова.

— Ну що ж, Красновський, — сказала вона, нарешті порушуючи мовчанку. — Якщо сьогодні не знайдемо скарбів — принаймні запам’ятаємо, що сюди ще варто повернутись.

— Як мінімум — я захочу.

— А я ще подумаю, чи тебе вести.

Вітер знову повіяв туманом між хрестами. А вони стояли посеред старого цвинтаря, серед тиші, що знала набагато більше за них обох. Але раптом дівчина сахнулася.

— Поглянь сюди, — Еніка нахилилась до великої плити, що наполовину стирчала з-під землі між двох зарослих кущів бузини.

— Що там? — Денис підійшов, пробираючись крізь гілляччя, які хльостали по пальті.

Вона провела рукою по каменю, стираючи мох і наліт часу. Із темної поверхні виступили вирізані букви, уже трохи стерті, та все ще виразні:

„Anna Báthory“ † 1608

Обидвоє завмерли. Секунда, дві… Погляд Дениса повільно перевівся з плити на Еніку.

— Ти це бачиш?.. — тихо прошепотіла вона. — Анна Баторі?

— Це… жарт? Може, просто збіг?

— Угорська мова. Рік смерті — 1608. Але ж... — вона нервово озирнулась — …хіба вона не померла у замку?

— Саме так, — підтвердив Денис, дістаючи телефон. — Всі її шляхи закінчилися в замку.

Він нахилився й зробив кілька знімків надгробка.

— Треба перевірити. Хвилину...

Вони відійшли трохи далі, аби краще ловив інтернет. Телефон Дениса завис на кілька секунд, перш ніж нарешті з'явилась сторінка з вікіпедії.

— "Анна Баторі, 1539—1608. Останні роки життя провела в Мукачівському замку, де й була похована." — він прочитав уголос. — Ні слова про поховання де інде.

— Ага. І навіть фотографій її надгробку немає. Ніяких точних вказівок, де саме вона похована. Просто — "у замку".

Еніка витягла свій телефон, теж заходячи на історичні сайти. Нервово гортала одну сторінку за іншою, але всюди одне й те ж — сухі факти, загальні фрази, здогадки. Жодного конкретного місця поховання, жодної світлини.

— Це неможливо, — пробурмотів Денис, — якщо тут дійсно її могила… це змінює все. Якби це підтвердилося, історики мали би зірвати дах.

— Але чому тут? — Еніка провела пальцями по плиті, і здалося, що вона трохи здригнулась. — Тут же глухомань. І навіть цвинтар — не той, що "на виду".

— Може, це не вона? Може, просто тезка?

— Але рік смерті збігається, Денисе. Не може ж бути, щоб просто так — ім’я, дата, стиль надгробка, угорський напис — усе збіглося?

— А якщо це… було зроблено навмисне?

— Приховане поховання?

Вони обмінялись поглядами. Вітер знову гойдав гілки над головами, і десь угорі зашелестіло листя, мовби хтось прошепотів: «Знайшли...»

— Може, вона й померла у замку, але тіло поховали тут, у родинному чи якомусь таємному місці? — припустила Еніка. — Уяви, скільки правди про це могли просто… приховати.

Денис стояв із телефоном у руках, мовчки знімаючи відео плити й місцевості довкола.

— Цей день точно увійде в мою особисту історію, — пробурмотів він.

— Денисе…

— Так?

— А якщо ми дійсно натрапили на щось, що не мали бачити?

Він глянув на неї і сказав майже шепотом:

— Значить, ми вже не просто партнери по книжці. Ми спільники.

Еніка хмикнула, але в куточках губ промайнула усмішка.

— Ну що, спільнику, може ще щось знайдем?