Розділ 16.2

Коли Денис Красновський відчинив двері квартири, на обличчі в нього ще жевріла усмішка — тепла, глибока, така, що навіть Барон, той самий нахаба в хутрі, мав би її поважати. Але, здається, не поважав.

Світло ввімкнулось — і Денис побачив те, що побачив би кожен нормальний чоловік, якби його співмешканець раптом влаштував революцію.

Посеред кімнати — погризана пачка макаронів, які Красновський так і не встиг зварити минулого тижня. На підлозі — крихти від батона, обгризаний олівець, що явно пережив двобій, і... сірник, акуратно покладений поруч із кришкою від зубної пасти. І в центрі цього всього, як справжній володар хаосу — Барон.

Сидів на кавовому столику, гризав щось підозріле і навіть не думав втікати.

— Та я тебе, зраднику вусатий! — Денис кинув сумку на підлогу і пішов у наступ.

Барон не поспішав. Він неквапливо стрибнув на підлогу, оббіг диван, зупинився біля кухонного порога, а тоді з викликом глянув на господаря.

— А ти ще нахабніший, ніж я думав.

Він схопив клітку, яку кілька днів тому встановив з урочистістю президента, коли обіцяв собі «виховати нормального домашнього гризуна». Поклав туди корм, свіжу серветку і навіть пластикову качечку — щоб не було сумно.

— Заходь сюди, анархісте. Тобі тут буде як в Швейцарії.

Барон нічого не відповів. Замість цього стрімко метнувся в напрямку передпокою — і встиг пробігтися лапками по джинсах Красновського.

— Ай! Ну це вже хамство! — Денис кинув клітку на підлогу й почав повзати за щуром на четвереньках. — Я з дівчиною зустрічався, романтика, прогулянка, хімія! А ти тут, поки я відволікся, влаштував мишачу дискотеку!

Щур смикнувся і, як справжній терорист, заліз у його капюшон, що висів на спинці стільця.

Денис зітхнув, встав, обтрусив коліна і, важко дихаючи, втупився в свого пухнастого квартиранта:

— Добре. Це твоє останнє китайське попередження. Завтра — клітка, дисципліна і шеф-редакторські права скасовані.

Барон чхнув і… заснув просто у капюшоні.

— І ще ти нахабно милий, — буркнув Красновський і, не витримавши, усміхнувся.

Підійшов до вікна. За ним блищали ліхтарі, пахло осінню і… Енікою. Її усмішкою, голосом, від яких у нього, як не дивно, навіть щурячі витівки здавались не такими вже страшними.

— А ти не проти кави на цвинтарі, Бароне? — прошепотів він.

Щур у відповідь нічого не сказав. Він хропів.

….

Суботній ранок почався для Дениса Красновського не з кави й не з новин, як завжди. А з надто дивного усвідомлення: він чекає на цю суботу. Чекає, як школяр на перший дзвоник або, точніше, як студент на побачення з тією, про яку не розповідає друзям, бо боїться зурочити.

Щур сидів у кутку клітки, ображено гриз сухарик і поглядав на хазяїна, який зібрав рюкзак так, ніби збирався в експедицію в Антарктиду. Пляшка води, два батончики, аптечка, термос, ножик, ліхтарик, змінні шкарпетки — і навіть блокнот у твердій обкладинці, бо хтозна, які думки можуть виникнути серед могил.
— Ти б краще мене взяв, — ніс із клітки хрипке «пііііі».

— Ага. Ще скажи, що хочеш сорочку з вишивкою, аби пасувала до настрою, — відповів Денис, затягуючи рюкзак.

Перед тим, як вийти з дому, він дістав із шухляди паперову копію старого рукопису і думки про Баторі. Після п’ятничної короткої зустрічі з істориками з обласного музею, він мав домовленість — віддати копію для наукового аналізу. Без імен, без гучних слів. Просто: «ось цікава знахідка з Мукачева, можливо, вам буде цікаво». Вони підняли брови, а він залишив номер телефону й пішов, не пояснюючи, звідки вона в нього.
Бо не час. І не той контекст.
Зараз головне — Еніка Чопик, яка напередодні сказала, що в суботу він має бути "пунктуальний, тверезий і без дурниць". Це був її стиль флірту, але Красновський уже знав: усе, що вона каже жартома, варто сприймати серйозно.
Зав’язуючи шнурівки, він глянув на себе в дзеркало.
— Ну, Денчику, ти або звабиш цю карпатську фурію, або вона зіштовхне тебе з якоїсь скелі. Але одне точно — нудно не буде.
Він хвацько закинув рюкзак за спину, вийшов із квартири й попрямував у своєї припаркованої у дворі автівки.
Субота пахла сирим вітром, яблуками з базару, кавою з булочної — і пригодою. Бо така вже субота: або звична, або така, що змінює все.
Авто Дениса зупинилося рівно перед старим під’їздом, який бачив, мабуть, ще Австро-Угорщину.
Еніка вийшла з під’їзду, щільніше загорнувшись у теплу хустку. Куртка бордового кольору гармоніювала з осіннім листям, а рюкзак на плечі був трохи дитячим — у квіточки. Але в цьому був увесь її стиль: практичність і трохи бунту.
— Добрий, день пане Красновський, — пробурчала вона з легкою усмішкою, сідаючи на пасажирське сидіння.
— Слава ранковій каві, — відповів він, простягаючи термокухоль. — Тобі з молоком.
— Ти щось знаєш про мої звички.
— Я спостережливий. А ще... хочу справити враження.
Еніка зиркнула на нього через край термокухля і не стримала посмішки.
Вони рушили.
Дорога з центра Мукачево ще спала. Осіннє повітря просочувалося в салон крізь ледь відкриті вікна, аромат кави змішувався з запахом хвої, бензину й ще чогось, що називається очікуванням.
— Я оце думаю… — озвалась Еніка, — я тебе кілька разів бачила пішки. І щось мені здається, що твоє авто тоді було в паралельній реальності.
— Було, — кивнув Денис, не відводячи очей від дороги. — Я іноді… люблю повільно йти вулицями. Вслухатись у звуки, вдивлятись у людей. Машина — це як броня. А мені хочеться відчувати простір, дихати тим, що навколо.
— Поет, — хмикнула вона.
— Інколи, — зітхнув він. — А іноді — просто мужик, який забув, де припаркувався.
Еніка засміялася.
— Знаєш, Денисе Красновський, я ще не вирішила, ти мені більше подобаєшся з поетичними нотками чи зі своєю зухвалістю.
— Я в будь-якому амплуа чарівний. Але прошу, дозволь мені сьогодні бути пригодником. Ну хоча б кілька годин.
— Добре, пригодник, — підморгнула вона. — А ти до закарпатських легенд готовий?
— Якщо ти поруч — навіть до відьми у вишиванці.
І вони поїхали далі, за місто. За горизонт. Туди, де їх чекала пригода — можливо, й не лише серед моху й могильних каменів, а серед поглядів, які більше не можна буде відвести.