Розділ 16.1

— А де ще, крім цього парку з каштанами, на Закарпатті можна знайти пригоду? — спитав Денис, коли вони звернули з головної алеї на тиху бічну стежку, встелену листям.
Еніка гмикнула й глянула на нього з підозрою:
— Та де хочеш. Тут, знаєш, можна на пригоду натрапити, коли просто з роботи повертаєшся.
— Це я вже помітив. Але якщо раптом захочеться чогось... справжнього? Забуте місце, легенда якась, старі стіни, трохи духу минулого…
— Тобі аби старі стіни? — усміхнулась вона. — Ну ти як той турист, що в кожному замку шукає привидів і сувеніри.
— А я не турист. Я… дослідник.
— Головне, аби ти від реальності не випадав. Я досі не можу зрозуміти, як ти знайшов той щоденник Анни Баторі.
Він знову засміявся.
— Ну ось так. Буває. То скажи, може знаєш ще якесь цікаве місце?
Еніка задумалась, а тоді сказала.
— Є одне. Воно сховане в горах, туди не веде жодна дорога. Тільки вузька стежка, через ліс і бур'яни.
— О, це вже цікаво. І що там?
— Там? Старий цвинтар. Без табличок. Лиш камені, мох і тиша така, що чути, як думаєш.
Він замовк.
— Але ти ще не заслужив, — підкинула вона йому наостанок, і її очі блиснули зухвалим вогником.
— А як заслужити?
Вона лише посміхнулася.
— Ти, здається, найбільша пригода в усьому цьому краї, — мовив він.
І хоч вона зробила вигляд, що не почула, усмішка на вустах її все ж таки видала: почула. І ще як.
Осінній вітер підхопив пасмо її волосся, закрутив у повітрі й кинув йому на плече. Вони зупинилися просто під ліхтарем, що жовтим світлом обливав тротуар, мов розлитий мед.
— Ти… — почав він, але не договорив.
Він зробив крок ближче, а вона не відійшла. Лише очі трохи звузила і скривила губи у своїй звичній, іронічній півусмішці.
— Що? Хочеш ще дурного питання задати?
— Та ні. Вже відповідь знайшов.
— Яку?
І в ту ж мить він нахилився, руки обережно, але впевнено ковзнули їй на талію. Притиснув її до себе, відчувши, як у ній спалахнула напруга — і щось ще. Вона вирвалась, але сміялася — сміх дзвінкий, знервований, від того, що не чекала, а ще більше — що чекала.
— Ти що, здурів?! — засміялась, штовхаючи його в груди, але не дуже сильно.
— Трохи. Тут, на Закарпатті, це заразно, — прошепотів він просто біля її вуха, а пальці вже знову ковзнули їй по спині.
— Та відстань, Красновський! Я тебе…
Вона хотіла сказати «не люблю», але замість того розсміялась ще голосніше. Він знову нахилився й поцілував її — вже впевненіше, пристрасніше. Вуста торкнулися її губ, і вона на мить завмерла. Щось тріснуло всередині, як перезріла слива — і полилось: тепло, тремтіння, вогник, який вона давно думала згас.
Вона все ж таки вирвалась — без злості, без справжнього опору. Груди ходили ходором, щоки палали.
— Що це було? — прохрипіла.
— Відповідь.
— На яке з твоїх дурних питань?
— На те, чи заслужив я…
— Ну, Красновський… — вона витерла губи тильним боком долоні й хитро глянула. — Може й заслужив. Але не кажи, що я тобі так з першого разу…
— А як?
— Ти ще навіть не пройшов ініціацію.
— Приймаю виклик.
Вона сміялася — вже відкрито, щиро, як давно не сміялася. І вже не відпихала його, коли він обійняв її ще раз — легко, ніби вони були разом сто років.
…
Вони сиділи в його авто, припаркованому біля будинку Еніки. За вікном повз проходили пізні перехожі, шурхотіло листя, миготіли ліхтарі. Всередині машини було тихо й тепло, як у чайнику з м'ятою.

Еніка сиділа боком, підтиснувши ноги, кутаючись у свій пальтячок, але усмішка не сходила з її губ.
— Ну, Красновський… — почала вона, і в її голосі вже звучала знайома насмішкувата нотка, — я не знаю, що там ти собі думаєш, але ти трохи перейшов межу.
— Не трохи, — нахилився він ближче, — а конкретно. Але ти ж не втекла.
— Бо мені було цікаво, чим закінчиться експеримент над дурнуватим київським видавцем.
— І який висновок?
— Що хлоп не з Києва. А з космосу.
Вони обидвоє засміялися. Сміх їх знову з’єднав — не як поцілунок, не як дотик, а як спільна мова. Як ніби двоє давно знайомих, які випадково згадали, що люблять одні й ті самі дурниці.
Він подивився на неї серйозніше.
— А все ж… я тебе завтра побачу?
Вона зітхнула, потім витягнула з кишені обмотану серветкою карамельку й поклала йому на долоню.
— Якщо виживеш після неї — заслужиш і суботу.
— Що в суботу?
Вона відкрила дверцята, обернулась ще раз:
— Я покажу тобі цвинтар.
— О-о, ідеально. Я візьму термос з кавою.
— І ліхтарик. Бо я боюсь темряви.
— Ще скажи, що й привидів.
— Нє. Я боюсь більше того, що вони подумають про мене.
Він засміявся — знову, щиро. А вона махнула рукою й зникла за під’їздом. Його пальці ще стискали ту липку карамельку, і він усміхався, дивлячись у темне скло.
— Субота, цвинтар і дивна дівчина… — пробурмотів сам до себе. — Звучить, як початок чогось фатального. І це йому чомусь подобалось.