Розділ 15.2

Зранку Еніка прокинулась раніше, ніж зазвичай — і то тільки для того, аби... злитися на себе. На дзеркало, що якось нахабно підкреслювало тіні під очима. На шафу, яка, здавалося, щось бурчала, відкриваючи свої скрипучі нутрощі. А найбільше — на той внутрішній голос, що вже з п’ятої ранку почав її підколювати:
«Ну-ну, давай, зроби вигляд, що то просто прогулянка. Просто повітря. Просто ти. І Красновський. І трохи рум’ян.»
— Холера ясна з тим всім! — буркнула вона, витягуючи з вішалки зелену сукню, яку не носила майже рік. — Це ж просто робота. І п’ятнадцять хвилин після неї. Не більше.
Сукня полетіла на ліжко. Відразу за нею — інша. Потім ще одна. Потім шалик. Потім вона.
У кімнаті запанував організований хаос. Котрий уже раз Еніка розглядала себе у дзеркалі, щось підмальовуючи, витираючи, знову малюючи — і кожного разу все наче «не то». То стрілки криві, то помада занадто зухвала, то волосся стирчить, як у відьми на допиті.
«А ти, часом, не стараєшся вразити?» — знову підступно підкинув думку голос у голові.
— Та йди ти з Богом, — огризнулась вона вголос, хоч у кімнаті не було нікого, окрім себе й старої портьєри, яка точно не заперечувала.

О восьмій тридцять вона, як завжди, вийшла з дому. Тільки от «як завжди» сьогодні виглядало трохи... інакше. Лаковані черевики, нова помада, сережки, які зазвичай берегла на весілля або іспити.
«Це все випадково, — переконувала себе. — Просто гарний настрій. Просто осінь. Просто світло гарне.»

Але у вітрині кав’ярні на розі вона випадково побачила своє відображення. І — вперше за останні дні — засміялась сама з себе.
«Ти ж не на побачення, Чопик… Але якшо і була би — то Красновський мав би вдавитися від цього образу.»
І вона гордо відкрила двері бібліотеки.

День у бібліотеці йшов, як завжди: затишно, спокійно й з ароматом кави, яку Олена Іванівна заварювала з таким ритуалом, ніби це обряд посвячення в книжкове братство.
Еніка сиділа за комп’ютером і набирала анотацію до нової партії історичних романів, коли почувся знайомий звук — притишене сопіння, глухий стукіт черевиків і шелест пакета з… пахлавою?
— Енічка, красуне моя, — почулося з-за спини голосом, у якому солодкого було більше, ніж у цукровому сиропі.
Вона ще не встигла озирнутись, як до неї вже присів бухгалтер Юрко — невисокий, круглястий, з лисиною, блискучою, як начищене яблуко, і поглядом, що завжди говорив: «Зараз буде щось романтичне… або дуже дивне».
— Приніс тобі, — простягнув пакет із пахлавою, — бо відчув: ти сьогодні якась особлива… Так пахнеш, як той глінтвейн у новорічну ніч.
— То, може, я ще й заварена з кориці й апельсина? — зіронізувала Еніка, не піднімаючи очей.
— Енічка, я вже давно хочу тобі шось сказати… — Юрко зам'явся, потім глянув на її губи так, ніби от-от збирається запитати назву відтінку помади — або скільки в неї обігових коштів на душі.
— Юрку, — вона нарешті підняла погляд. — Якщо ти хочеш позичити мені калькулятор, просто скажи. А якщо хочеш позичити себе — відразу ні.
— Та чого ти така, як осінній дощ? Я ж — душа бухгалтерії! — Юрко театрально вдарив себе в груди, й закашлявся — видно, трохи переоцінив силу драматизму.
— А я — душа відділу каталогізації. У нас усе по поличках. І для “романів між співробітниками” в нашому фонді, на жаль, місця не передбачено, — з усмішкою відрубала вона.
Юрко змовк, але лишив пахлаву. На всяк випадок. А раптом.
Коли він відійшов, Оксана з сусіднього столу, ледь стримуючи сміх, прошепотіла:
— Ну що, наш Казанова з податкового фронту знову наступає?
— Наступає, — підтвердила Еніка. — Але кожного разу — в шкарпетках з оленями.

О п’ятій п’ятнадцять Еніка стояла біля входу до бібліотеки, закутавшись у зелений шарф, ніби це мав бути щит від усіх несподіванок світу. Хоча, якщо бути чесною, найбільша несподіванка вже чекала на неї — у вигляді чорного автомобіля, що пригальмував на тротуарі. З вікна визирнула голова Красновського.
— Сідаєш?
— А раптом ти мене викрадеш і повезеш у Київ видавати романи?
— Тільки якщо під псевдонімом «Бестія з Закарпаття», — підморгнув він.
Вона скривилася, але посмішка — хоч і невеличка — видала більше, ніж хотіла.
Вони поїхали вглиб міста, у сторону Ужгородської. За вікном бруківка ледь чутно хрускотіла під колесами, жовте листя кружляло, мов танцюристи без сцени. Красновський мовчав, ніби чекав, поки вона сама почне.
— І куди ми їдемо? — спитала вона.
— Є місце.
За десять хвилин вони зупинилися біля старого парку. Освітлення — ліхтарі через один. Містично й трошки химерно.
Вони вийшли. Він запропонував їй руку — вона зробила вигляд, що не помітила. Але йшла поруч. Не надто близько, але й не занадто далеко.

— То… — почав він. — Я вчора знову ввечері читав рукопис.
— Я от одного не розумію, чому тобі так раптом знадобилась саме моя допомога.
— Бо ти чесна. Тобі можна довірити таку таємницю.
— Я тебе боюсь! — зірвалась вона. — Холера, справді боюсь! Ти ходиш тут у своєму пальті, з нахабними очима, і поводишся, ніби все про мене знаєш!
Він зупинився.
— А ти поводишся так, ніби я тебе образив тільки тим, що звернув увагу.
Між ними стало тихо. Занадто тихо, як для середини осіннього парку.
— І все ж, — сказав він м’яко. — Я радий, що ти погодилась. Прогулятись.
— Я теж. Але не думай, що це щось означає.
— О, я не думаю. Я просто сподіваюсь.
Вона кинула на нього швидкий погляд, а потім подивилась уперед, на ліхтарі, що в далечині виглядали, як вогники у казці. Може, й не все так безнадійно.
Листя, жовте, аж медове, падало їм під ноги, коли вони повільно йшли алеєю парку. Вітер обережно торкався облич, і ліхтарі горіли тускло, ніби світ боявся порушити тишу, що зависла між ними.
— Бачиш оті каштани? — сказала Еніка, зупиняючись. — Під ним я колись сиділа з бабцею, коли ще була зовсім мала. Вона тоді розказувала мені, що кожне дерево має пам'ять, тільки треба вміти слухати.
— І що каже отой каштан? — тихо запитав Денис показуючи очима на один із них, усміхаючись краєм губ.
— Що я знову втрапила в якусь пригоду. І не вперше, — зітхнула вона. — Але цього разу… здається, сама захотіла.
— Ти не боїшся пригод?
— Я їх трохи збираю, як листівки. Щоб було що згадувати, коли стане дуже нудно.
Він посміхнувся.
— Ти дивна, — сказав він.
— То в мене у крові. — знизала плечима.
Вони рушили далі. Вже не так відсторонено. Десь поруч почулись голоси дітей, що бігали алеєю, шелест шин десь на вулиці — але все здавалося дуже далеким.
Він раптом зупинився, нахилився й обережно зняв листок з її волосся.
— У тебе… золоте листя. Як корона, — обережно зняв листочок з її волосся.
— То й не дивно. Я ж принцеса цього міста, — відповіла вона, не відводячи погляду.
— А я, здається, твій вічно загублений гість.
Вони мовчки постояли ще трохи, і тоді вона сказала тихо:
— Дякую, що сьогодні не жартував так, як завжди.
— Просто хотів побачити тебе не крізь іронію, а… просто тебе.
Вона нічого не відповіла, але в її очах з’явилося щось м’яке, розпливчасте. Мовби щось старе і забуте щойно нагадалося.