Розділ 15.1

Коли Еніка відчинила двері, у квартирі вже щось смажилося з таким ентузіазмом, наче готувалося до весілля на сто душ. З кухні доносилось сичання олії, постукування ножа по дошці і глухе бурмотіння бабці Марі — щось про «нетямущі руки», «кляту плиту» і «сіль, яка вічно не там».
Еніка скинула пальто і зітхнула — вечір обіцяв бути смачним, але не спокійним.
— Прийшла? — озвалась бабця ще до того, як онука встигла щось сказати.
— Прийшла. — Еніка пройшла на кухню і застигла в дверях.
Бабця стояла над пательнею в широкому фартусі в ромашках, з дерев’яною лопаткою в руці, наче готова нею або шкварки перевертати, або непроханих гостей виганяти. Обличчя трохи почервоніле, сиве волосся зібране в неслухняний вузол, а очі блищали — значить, настрій у неї був бойовий.
— Йди сідай, зараз дам їсти. А то з роботи — як з війни: побита, втомлена, голодна… — бурмотіла вона, перевертаючи шкварки з таким виразом, ніби то були старі образи, які нарешті отримають по заслузі.
Еніка сіла до столу. Але ложку ще не встигла взяти, як щось чорне й вертляве метнулося з-під шафи і зникло під холодильником.
— Та ну! — здригнулася вона.
— Йой, холера їдуча! — гепнула лопаткою бабця, розвертаючись на п’ятах. — То вже третій раз за тиждень, я тобі кажу! Вона мене переслідує!
— Хто?
— Миша, курва! — шепнула бабця, як змовниця. — Вона нагла, як дідо твій покійний, коли ще самогоном займався.
— Може, вона просто голодна?
— А я, по-твоєму, не голодна? Але ж не бігаю по хатах без запрошення! І найгірше — сьогодні в мене ще й топанок домашній порвався… Я впевнена, що не сам по собі.
Бабця вхопила віника й постукала ним по підлозі.
— Ходи, кажу, покажися, подруга! Але знай: я тобі сир не дам — я гуманістка, але не дурна!
— Бабцю, давай я тобі на базарі куплю ту пастку, що з пружиною...
— Та була вже така! Вона її обійшла, як я податки в дев’яносто другому. Мені треба щось хитріше — з сиром, але ще й дзвоником! Щоб знати, коли сі прийшла вечеряти моєю їжею!
Еніка засміялась, стираючи сльозу з ока.
У цей момент з-під плити справді щось шелеснуло — і бабця миттєво завмерла, як кіт перед стрибком.
— Нічого, — прошепотіла. — Війна тільки починається.

Еніка зачинила двері своєї кімнати й на кілька секунд просто притулилась до старої, потемнілої від часу рами. Тут пахло книжками, старими лаками і бабусиним лавандовим милом. Стіни тримали історію — і, як на зло, не її. Стіна над ліжком ще зберігала малюнки з дитинства — сліди олівця, що ніколи не витерлись до кінця. Письмовий стіл, потертий, з облущеним краєм, а в куті — книжкова полиця, де поряд з підручниками з психології тулилися народні казки і томики Петефі.
Вона втомлено скинула светр, натягнула на себе м’який плед і впала на ліжко. І тільки тоді телефон, ніби почув, що вона нарешті розслабилася — посвітив повідомленням.
«А якщо ми справді маємо в руках щось важливе?»
— Денис Красновський
Еніка глянула на екран і скривилась. Вона починала вірити, що це справжній рукопис, але шизофренію не виключала.
Вона набрала відповідь, не надто церемонячись:
«Якщо ми маємо в руках щось важливе — не варто розсилати повідомленнями в вайбері о дев’ятій вечора. Бо хтось, може, тільки но відвоював вечерю у бабці з мишею й заслуговує на чай, а не історичні змови»
Відправила. Посміхнулась сама до себе. Щось у цих його питаннях було… надто серйозне для людини, яка на зустрічах поводилась, як на кастингу до серіалу "Доктор Хто".

Телефон знову блимає.

«Може, скажеш свою адресу? Я б заїхав за тобою після роботи. Прогулялись би. Є речі, які краще обговорювати не в бібліотеці.»
Еніка скривилась. Та невже. Вже й «заїхати» хоче. У нього, мабуть, усе життя — це презентації і підкат. Видавничий хижак, що вміє обгорнути свою пропозицію в стиль і чемність, але між рядків завжди щось блищить — трохи цікавості, трохи флірту.
Вона швидко набрала:
«А ти думаєш, якшо в тебе пальто дорожче, ніж моя вся бібліотека — я зразу адресами кидатимусь?»
Через хвилину — ще одне.
«Окей, тоді просто прогулянка. Завтра, після роботи. Без рукопису. Без дурнуватих розмов. Просто... ковток повітря. Зрештою, я не кусаюсь. Ну, хіба трохи.»

Еніка зітхнула. Вона знала, що він кусатиметься. Не зубами — словами. Дивився завжди з викликом, говорив як той, хто чекає відповідь не для слуху, а для бою.

Вона вклала пальці на екран.

«О 17:50, біля бібліотеки. Я в зеленому пальті. Якщо побачиш когось іншого — не підходь. Закарпатські жінки мають характер.»

І додала друге повідомлення, ніби з усмішкою крізь зуби:
«А ще не люблять, коли їх ловлять, як свіжу новинку в каталозі. Тож веди себе пристойно, Красновський.»

Відправила й вимкнула телефон. На обличчі — усмішка. Така, як після перцю в гарячій юшці. Трошки обпікає. Але хочеться ще.