Розділ 14.2

Наступного ранку повітря в Мукачеві пахло вогкістю і старим листям. За вікном на підвіконні сидів кіт сусідки — розпатланий, з виразом вічної недовіри до світу. Він уважно стежив за кожним рухом Еніки, ніби знав, що в її житті відбувається щось більше, ніж звичайна поїздка на роботу.
Еніка прокинулась роздратовано. Уві сні Красновський її запрошував на побачення, але вів себе так, ніби вона йому щось винна. Вона знову вдарила його словом, а він — посміхався. Прокидатися після таких снів було ще гидкіше, ніж вставати в дощовий понеділок.
Вона встала, посковзнулася на килимку в коридорі, вилаялася собі під ніс і почала варити каву. На кухні ще панував спокій і запах учорашньої вечері, а баба Марі щось шурхотіла в кімнаті — здавалося, перевіряла свої запаси трав і горішків, ніби чекала зими вже завтра.
— О, вже встала, — мовила з-за дверей. — Не забуть, що в тебе черговий кавалєр намічається?
— Бабо, то не кавалєр, а... видавець. Може навіть ненормальний псих.
— Та мені все рівно. Лиш би ти заміж вже нарешті вийшла.
Еніка не відповіла. Вона сіла на табуретку, загорнувшись у бабину в’язану кофту, пила каву й думала. Про те, чому її так тривожить ця зустріч. І чому вона в принципі погодилась. Бо цікаво? Бо він знайшов її номер і це звучало як виклик? Бо... хочеться чогось більшого, ніж бібліотека, маршрутка і щоденний «добрий день» відвідувачам бібліотеки?
Вона перевдяглась у свою улюблену темно-синю сукню з дрібними квітками — ту, в якій почувається впевнено. Накинула кардиган, поклала в сумку книгу для повернення в архів і вийшла.
Весь день вона тримала себе в руках. Колеги не підозрювали, що за її звичним жартами та іронічною посмішкою ховається напруга. Лише Оксанка під кінець дня спитала:
— Ти якась... не ти. Все добре?
— Та як завжди. Просто сьогодні я мушу бути чемною. У мене важлива розмова. А це, як ти знаєш, не мій коник.
— І що це за розмова така і з ким? — примружилась Оксанка.
— З Красновським. Може, новий проєкт якийсь, може хоче арендувати нашу залу. А може просто обговоримо його шизофренію.
Оксана посміхнулася, а потім зробила серйозний вираз обличчя.
— Ну ти там не втягнись, бо знаю я тих інтелігентів у пальтах. Спочатку запрошують на каву, а потім розплачуватися потрібно душею.
О 17:45 вона стояла перед дзеркалом у бібліотечному вбиральні, обережно пригладжуючи волосся. Серце билося швидше, ніж хотілось би. Вона злилася на себе за це.

Площа Миру була залита м’яким золотим світлом. Осінь тут завжди виглядала як стара листівка — кольорова, але трохи вицвіла, із запахом кориці й вітру. У кав’ярні на розі вже сиділи кілька туристів, хтось фотографував будівлі, а хтось годував голубів.
Красновський з’явився вчасно. Як завжди — у чорному пальті, з незворушним виразом обличчя й поглядом, що відсікатиме половину її сарказму ще до того, як вона його озвучить. Він тримав у руках тонку теку.
— Привіт, — сказав спокійно. — Дякую, що прийшла.

— Ти ще не бачив, як я йду, коли не хочу приходити, — буркнула вона і зайшла в кав’ярню першою.
Вони сіли в кутку біля вікна. Офіціантка принесла меню, але вони навіть не глянули. Еніка просто замовила капучино, Красновський — еспресо. Тиша тривала кілька секунд, і це була найнавантаженіша тиша за весь день.
— Добре. Я слухаю, — сказала вона, схрестивши руки.
— Це... — він дістав і виклав на стіл старий рукопис. — Це щоденник Анни Баторі, написаний на угорській.
— Анна Баторі? Ніколи про неї не чула. Хто вам дав цю реліквію? — вона оглянула рукопис проводячи пальчиком по палітурці.
— Дістав у замку Паланок.
— Ви викрали реліквію?
— Ці, це таємний рукопис, мене до нього привів пес.
— Пес?
Еніка витріщилася і подумала, що може і справді в цього Красновського шизофренія.
— Так, я втрапив у повну халепу, в таємний прохід у замку, де зустрів чоловіків, які провели мене до рукопису.
— Яких ще чоловіків? — вона дивилася на нього, як на божевільного.
— Я теж про це багато думав… гадаю, вони просто чекали, поки я відвідаю замок, аби заманити мене у пастку і зробити такий квест.
— Пане Красновський з вами все добре? — на всяк випадок вирішила перепитати.
— Я розумію, що це здається дивним. Але факт — у мене в руках справжній щоденник Анни Баторі. Просто прочитай. Я не жартую.
Він поклав рукопис перед нею. Еніка вдихнула глибше.
— І чого ти хочеш від мене? — спитала вона, дивлячись йому в очі.
— Хочу, щоб ти допомогла розібратись. Бо ця книга — не просто книга. Вона відкриває... двері.
Вона хотіла засміятись. Хотіла. Але не змогла. Бо знала — він не жартує.
Кав’ярня була майже порожня. З колонок ледь чутно лився джаз, а з вулиці пробивалося світло ліхтарів. Еніка тримала перед собою копії пожовклих сторінок. Її пальці ковзали по гладкому папері — не від захвату, а скоріше від обережності.
— Думаєш, це справжній рукопис Баторі?
— Справжній, — ствердив Красновський. — Але жодної офіційної згадки про нього в архівах немає.
— І що там?
— Рефлексії. Її роздуми. Деякі місця темні, жорсткі, але більше про змову.
Еніка кивнула.
— Звучить як щось між приватним щоденником і політичним коментарем.
— Саме так. І от питання: що з цим робити? Публікувати? Видавати як сенсацію? Мовчати? Я не знаю.
— А ти хочеш зробити з цього що?
— Я бачу потенціал. Історичний. Літературний. Соціальний. Це ж не просто артефакт — це вікно в свідомість жінки, яка знала дещо більше, чим зараз знає сучасна історія.
Еніка схрестила руки.
— По-перше потрібно зробити копії, зберегти оригінал у надійному місці. Друге: звернутись до істориків, які не мають зацікавленості в хайпі — аби підтвердили справжність і контекст. Третє: подати це через призму жіночої історії.
Він уважно слухав, не перебиваючи.
— І ще, — додала вона. — Якщо вже працюєш над цим, не роби це один. Візьми фахівців. І не ховайся за “конфіденційністю”, бо першим, хто знищить правду, буде не якийсь таємний орден, а банальний піарник.
— Добре. Ти в команді?
Еніка хитнула головою.