Розділ 14.1

Вечеря пройшла під коментарі баби Марі про те, що "козел, може, і не був таким вже поганим", і що "такий романтичний вечір не кожна дівка має".
 Еніка доїдала гречку з котлетою, дивлячись у стіну, ніби там зараз відкриється портал у кращу реальність. Баба Марі бавилася телевізійним пультом, постукуючи по ньому так, ніби той не хотів їй підкорятися.  У квартирі було тепло, затишно і… начебто спокійно. Але Еніка вже знала – якщо день був дурнуватим, то і вечір легким не буде.

Вона лягла в ліжко, закуталася в теплу ковдру, включила на телефоні аудіокнигу і…

ПІНЬК!

На екрані спливло повідомлення з незнайомого номера: "Привіт, це Красновський. Є одна справа, яку треба обговорити. Можемо зустрітися завтра після роботи?"
Еніка зіщулилася і важко зітхнула.
— Йой, а що вже цей від мене хоче?
Вона взяла телефон і машинально написала відповідь.
 "Де ти взагалі взяв мій номер?"
Відповідь прийшла миттєво: "Неважливо. То що, зустрінемося?"
Еніка взялася двома пальцями за перенісся. Номер її знайшов. Можливо з соцмереж? Вона давно не заходила і вже забула, яку саме там інформацію про себе залишила.
Вона перевернулася на бік і строчила далі:
— "Ні, важливо. Де ти його взяв?"
— "Це неважливо."
— "Ти часом не псих?"
— "Часом."
Еніка приклала долоню до обличчя.
— Йой, то най би тебе, Красновський…
Її палець завис над клавіатурою.  Вона не хотіла з ним зустрічатися.  Вона хотіла спокійного життя.  Але… чомусь їй було цікаво, що ж він задумав.
Вона стиснула зуби і нарешті написала:
— "Добре. Але тільки пів години. Якщо це щось дурне – я піду."
Відповідь з’явилася одразу:
— "Домовились. Завтра о 18:00. Кав’ярня на площі Миру."
Вона кинула телефон на подушку і голосно зітхнула.
— Шось мені не подобається, куди це все йде…
Баба Марі просунула голову в кімнату.
— Шо там? Знову хтось тебе на побачення кличе?
— Ні, бабо, на страту.
— Ну, то файно. Принаймні, на людей подивишся.
І, задоволена собою, зникла в коридорі.
Еніка зарилася в подушку і тихо пробурмотіла:
— Йой, що ж той Красновський задумав…
Їй ще не було відомо, що цей вечір стане початком чогось значно більшого.
Еніка ще довго крутилася в ліжку, обдумуючи, чого той пан важний у пальті знову надумав. Було в тому повідомленні щось таке, що лякало, але водночас тягнуло за шкіру, як добра плітка в жіночому колективі. Вона вже уявила, як він прийде на зустріч із тим своїм сірим поглядом, щось скаже, знову буде язвити, а вона не зможе нормально їсти свій круасан, бо язик свербітиме вистрілити йому в лоба словом. А потім, як завжди, буде зла на себе, що посміхалася.
«Най мене, я йду спати», — сказала собі твердо, вимкнула телефон, перекинула подушку на інший бік — і знову з головою поринула в ковдру.
Та мозок не втихомирювався:  "А якщо він щось дійсно важливе хоче сказати? А що якщо знову буде лізти зі своїм поцілунком?"
А потім уявила: сидять вони в кав’ярні, він витягує якусь стару мапу і каже:

— «Еніко, ви — єдина, хто може мені допомогти».
А вона така:
— «Ну ясно, бо тільки я маю досвід виживання після козла!»
Вона захихотіла сама до себе, аж баба Марі з вітальні пробурмотіла крізь сон:
— Ой, це точно кохання.
 Еніка тихо засміялась у подушку, а потім таки заснула, бо на завтра треба було мати сили — принаймні, щоб не прокинути чашку кави йому на штани, якщо що.