Розділ 13.2

Еніка сиділа в бібліотечній кімнаті відпочинку, повільно розмішуючи ложкою чай, і дивилася у стіну, ніби там зараз відкриється портал в інший світ.
 Понеділок. Обід. І бажання втекти з цієї реальності кудись подалі.
За столом сиділи її колеги: Олена Іванівна – досвідчена бібліотекарка, яка бачила в цьому житті все і була в курсі всіх подій у місті ще до того, як вони ставали відомими; Оксанка – молода, енергійна, допитлива, завжди жадає новин і пліток; Старий Йосип – ветеран бібліотеки, який працював тут ще тоді, коли комп’ютери були дивиною, і за життя перечитав стільки книжок, що, здавалося, знає відповіді на всі питання.
Вони всі вже знали, що Еніка їздила у Завидово, бо ще в четвер вона голосно нарікала, що бабця її “викрадає” на цілий вікенд. І щойно вона важко зітхнула, Оксанка кинула перше питання:
— Ну що, жива?
Еніка ледь не втопила ложку в чашці.
— Та жива… Але то була не просто поїздка, а якийсь експеримент на витривалість!
Олена Іванівна усміхнулася, відламуючи шматочок булочки.
— То що, бабця тебе перевіряла на хазяйновитість?
— Та бабця – то дрібниці! Там була вся родина, там було справжнє випробування духу!
Йосип відсунув окуляри на лоба.
— І що, які випробування?
Еніка відсьорбнула чай і взялася розповідати:
— Значить, уявіть. П’ятниця. Я ще навіть не прокинулася, а в дверях вже стоїть моя баба з двома торбами і командує: "Вставай, ледащо, їдемо!"
Оксанка захихотіла.
— Так, звучить багатообіцяюче!
— Та де там! Я не встигла отямитися, як вже сиділа в автобусі, і бабця встигла пересваритися з водієм і ще з однією знайомою!
Йосип підняв брову.
Олена Іванівна відклала булочку.
— Ну, то це ж дрібниці.
— Та де там! Це був тільки початок! Приїхали ми в Завидово, а там…
Еніка вдихнула і з пафосом продовжила:
— Драма, якої ще світ не бачив.
Оксанка відразу зацікавилася.
— Детальніше!
— Баба Хельга і Дашка пересварилися.
— Та вони ж завжди сваряться.
— Так, але… такий крик був…
Йосип зняв окуляри.
— Цікаво, цікаво… І через що ж така трагедія?
Еніка театрально відкинулася на спинку стільця.
— Через старі миски.
Оксанка від несподіванки навіть перехрестилася.
— Та ти жартуєш?!

— Та де там! Дашка їх викинула, бо вони, цитую, "мотлох", а баба Хельга заявила, що це "історична цінність родини"!
Олена Іванівна спокійно відпила чай.
— Ну, насправді я розумію твою бабу. Люди прив’язуються до речей.
Еніка підперла голову рукою.
— То одне, а коли сварка на пів села – то вже інше! Дід Пилип лише спокійно коментував: "Та то ще надовго".
Йосип усміхнувся.
— І що, як ти вирішила цей міжсімейний конфлікт?
Еніка хитро всміхнулася.
— Обманом.
Оксанка аж підстрибнула.
— Як?
— Сказала Дашці, що баба хоче з нею поговорити, а бабі – що Дашка прийшла миритися.
Олена Іванівна підняла брови.
— І що?
— А що?! Вони так перегризлися, що аж помирилися!
Йосип посміхнувся.
— Ну, ти справжній миротворець.
Еніка зітхнула.
— Миротворець? Я вже думала з Завидова не повернуся!
Олена Іванівна спокійно поклала ложку на стіл.
— Ну, головне, що тепер є що згадати.
Оксанка кивнула.
— І що нам тепер є про що посміятися.
Еніка знову зітхнула.
— А хто мене за це похвалить?
Йосип підняв чашку чаю.
— Ось тобі офіційна похвала: ти вижила після сімейного вікенду.
Всі засміялися, бо, холера ясна, родина – то завжди найбільша пригода.

…
Осінній вітер свистів між деревами, як привид, що вирішив випробувати терпіння всіх перехожих. Еніка вийшла з бібліотеки, вже налаштувавшись йти додому, коли побачила дещо таке, що змусило її завмерти.

Біля входу, зсутулений, ніби намагався злитися з повітрям, стояв Іван.  Худий, як голодний першокурсник. Шарф обмотаний так, що видно тільки очі. На носі трохи сповзли окуляри.  А в руках – букет квітів у целофані, який хрустів від кожного подиху вітру, ніби був запакований у броньовану плівку.
Йой, най би тебе… Еніка відразу відчула, як її плани на спокійний вечір тріщать по швах.
Іван нервово переступив з ноги на ногу, потім підняв голову і, кашлянувши, простягнув їй той нещасний букет.
— Е-Енічко… Це тобі.
Еніка з підозрою подивилася на ті квіти. Троянди. Але якісь такі… змучені життям. Целофан блищав, як рекламний білборд.
— Дякую… – протягнула вона, приймаючи той хрусткий дарунок.
Іван швидко поправив окуляри і нервово усміхнувся.
— Т-То що… Підеш зі мною на прогулянку?
Еніка зітхнула і втупилася на нього.

— Іване. Ти в курсі, що на вулиці холодно?
— Ну, т-так, але… але ж осінь!
— Осінь – це чай, ковдра і серіали.
— А-а ще… свіже повітря!
— І гіпотермія.
Іван глибоко вдихнув і з якоюсь відчайдушною рішучістю зробив крок уперед.
— Ну, ну то давай хоча б хвилин десять! Я хочу показати тобі дещо цікаве.
Еніка підозріло примружилася.
— Якщо там буде гаряча кава, я йду.
— Ну… Кави нема.
— Тоді і мене не буде.
— Але є… є класна штука!
Вона закотила очі.
— Йой, що ж ти так мучишся, Іване? Веди вже.
Він радісно закивав і поплентався вперед.

Осінній парк зустрів їх голими деревами і листям, що кружляло у вихорах, наче якийсь природний танець шаманів.
Еніка завернулася в шарф по самі очі, дивлячись, як Іван з усіх сил намагається виглядати впевнено.
— Ну, і що тут такого цікавого?
— Т-там, трохи далі…
І ось вони виходять на галявину, де надуті банери гордо повідомляють: "ЕКО-ЯРМАРОК: ВІЗЬМИ СОБІ ДРУГА!"
Еніка зупинилася, перетравлюючи побачене. Вольєри. Собаки. Коти. Якісь хом'яки. І…
— Іване. Це що, базар?
— Ну… Це більше як… притулок, що шукає господарів для тваринок!
— І ти що, мене з моїм графіком життя уявляєш власницею собаки?!
— Та ні, але… але там є кролик!
Еніка витріщилася на нього.
— Ти реально думаєш, що кролик вирішить усі мої проблеми?!
Іван знітився, почервонів і пробурмотів:
— Ну… може, хоч подивимося?
Вона вже хотіла відповісти, коли… ЗЗАДУ ПРОЛУНАВ РИКОПОДІБНИЙ ЗВУК.
Еніка застигла.
— Іване. Що це?
Він повільно обернувся, і його обличчя миттєво змінилося.
— Ой-йой.
Позаду стояв КОЗЕЛ. Чорний. З рогами, що явно бачили багато битв. І з таким поглядом, ніби він тільки що підписав контракт з дияволом.
— ЩО ВІН ТУТ РОБИТЬ?!
— Е-е, його теж віддають в добрі руки…
— ТА КОМУ ВІН ТРЕБА?! ДЕМОНАМ?!
Але козел не чекав запитань.
Він нагнув голову, втупився в Еніку і…
…ПОГНАВ НА НЕЇ!
— АЙ, ХОЛЕРА ЯСНА!!!
Еніка КИНУЛА БУКЕТ, ЯК ГРАНАТУ, і стрибнула за Івана!
Козел пронісся повз них, збив з ніг волонтера, зачепив клітку з кроликом, а волонтер підлетів, наче каскадер у фільмі, і врізався в стелаж із кормом! Пакети вибухнули. Гранули летіли в усі боки. Волонтери бігали по галявині, намагаючись упіймати звіра.
 А кроликм… кроликм кудись утікли.
Еніка сиділа в мокрій траві, важко дихаючи.