Розділ 12.2

Красновський ще раз пробігся поглядом по перших рядках книги. Текст угорською. Давні дати, багато імен. Стиль письма – чіткий, впевнений, але між рядками читається страх.
Він глянув на сторожа.
— Що саме вона розкрила?
Старий повільно перехрестився.
— Що її вбили не просто так.
— Її стратили?
— Офіційно – ні. Але всі знали, що вона зникла.
Красновський відчув, як у грудях почало наростати знайоме журналістське хвилювання.  Якщо це правда – перед ним історичний скарб. Якщо це брехня – одна з найбільш майстерно вигаданих. Але що ж там ще написано?!
Він розгорнув наступну сторінку і почав читати.
— "Мені казали, що я не маю права знати те, що знаю. Але якщо я замовкну – вони виграють. Історія буде написана не так, як було насправді. Я не дозволю їм стерти правду."
Він відчув, як у грудях стислося щось незрозуміле.
Сторож мовчки стежив за ним.
— Що це за змова?
Старий задумливо потер підборіддя.
— Кажуть, що це пов’язано з королівською династією. Що Анна знала щось, що могло змінити владу в Угорщині.
— Яке саме?
— Ти ж журналіст за першою освітою, так? От і розбирайся.
Красновський пильно подивився на старого.
— Ви не скажете?
— Я не знаю всього. Тільки те, що передавали в легендах.
Красновський перевернув ще одну сторінку і перечитав кілька рядків. І тут йому здалося, що серце пропустило удар.
— "Якщо ти читаєш це, значить, я вже мертва. Але знай: вони не перемогли. Те, що я заховала, змінить усе. І це ще не кінець."
Він перевів погляд на сторожа.
— Що вона заховала?
— А от це тобі й доведеться з’ясувати.
Красновський повільно зітхнув. Ну, прекрасно.  Одна справа – знайти старий манускрипт.  Інша – розібратися, який секрет він ховає.
— То що, хлопче? Ти винесеш ці слова у світ? Ти ж тут не випадково. Ми знали, де ти працюєш.
Красновський зачинив книгу, погладивши долонею стару обкладинку. Таким чином ще ніхто не схиляв його до видання якоїсь книги. Він посміхнувся кутиком губ.
— Я спробую.
Красновський повільно зачинив книгу, відчуваючи, як вологі сторінки липнуть до пальців. Знайшов скарб. Відкопав таємницю. Але, холера ясна, він ще досі в підземеллі!

Він глянув на сторожа.
— То що, тепер ви мене випустите?
Старий спокійно сперся на кам’яну стіну, ніби це був його улюблений вечірній відпочинок.
— А ти думаєш, що все так просто?
— Слухайте, я сюди не сам заліз, мене сюди ваш замок затягнув. Це якась ваша квантова психологія.
— Ой, хлопче, але замок просто так не відпускає.
Красновський провів рукою по обличчю.
— Ну файно, що тепер? Квест на виживання?
Сторож усміхнувся.
— Скажемо так… Замок перевіряє, чи ти справді хочеш вийти.
— Та я вже хочу більше, ніж повітря, поки мокрий!
— То й добре. Тоді слухай уважно.
Старий нахилився ближче, його зморшкувате лице висвітлило слабке світло смолоскипа.
— Щоб вийти звідси, ти маєш знайти справжній вихід.
— Ой, та ви серйозно?
— Дуже. Бо якщо підеш не туди – потрапиш у ще гіршу пастку.
Денис вкотре за день пожалів, що не залишився вдома з книгою і чашкою кави.
— Добре, як мені знайти цей вихід?
Старий постукав по каменю тростиною.
— Слухай стіни. Замок знає, кого випускати.
— Та ну вас!
Красновський взяв книгу під пахву і рушив уперед. Він навіть не глянув назад. Бо відчував, що сторож зникне так само загадково, як і з’явився. Бо знав, що все одно мусить розбиратися сам.  Бо якщо ще трохи побуде тут, то стане частиною цієї історії. І він цього не хотів.

ВИБІР ВИХОДУ
Коридор звужувався, а потім розділився на три проходи.
— Йой, то ще й головоломка, та що за день такий?!
Він зітхнув і підійшов ближче.
 Перший хід – темний, вузький, туди вітер жене сирість.
 Другий – ширший, але звідти чути слабке крапання води.
Третій – найвужчий, але звідти тягне холодом, ніби десь попереду є свіже повітря.
— Ну добре, слухаємо замок…
Він заплющив очі, затримав подих і дослухався.
 З першого – відчуття, ніби це довга глуха пастка.
 З другого – дивний звук, схожий на далеке шипіння.
 З третього – найменший, але стабільний подих вітру.
— Йой, най би мене, але йду я туди, де є вітер!
Він наважився, зробив крок і рушив у найвужчий коридор. Темно, сиро. Десь далеко чути слабке шарудіння – пацюки чи ще щось?  Але попереду явно свіже повітря.
— Все, Красновський, ще трохи – і будеш на волі…
І раптом…Гуркіт. Ніби щось завалилося позаду. Камінь зсунувся, коридор позаду зник. А попереду – різкий порив холодного повітря.
— Ну, то це точно був правильний вибір.
Він підбіг далі і побачив… Вузький вихід між каменями. За ним – брудна, але вже знайома стіна замку. І маленький лаз, через який можна протиснутися назовні.
— ВСЕ, Я ВІЛЬНИЙ!
Він простягнув руку, відштовхнув камінь і вибрався назовні.

СВІТЛО, СОНЦЕ, ЖИТТЯ!
Красновський важко сів на землю, вдихнув свіже повітря і подивився в небо.
— Ну, вітаю себе, я живий.
Він дістав із кишені мокрий телефон, подивився на чорний екран і зітхнув.
— Ну все, нема зв’язку, нема нічого…
Він притиснув книгу до грудей і закрив очі. Він вибрався. Він тепер має щось важливе. Але що з цим робити далі?

Він сидів під стіною замку, витискаючи воду з рукавів пальта, і думав:
— Йой, най би мене, що це взагалі було?! Відкрив таємницю? Відкрив. Вибрався? Вибрався.  Але ж мокрий, як той бідний кіт, що впав у відро.
Він глибоко вдихнув і підвівся.
— Все, Красновський, нема чого тут сидіти. Додому, в теплий душ, і най би то всьо пропало!
Пройшов десять кроків – і зрозумів, що план провалився. В кишенях ні копійки. Телефон здох. Таксі не викличеш, автобус не оплатиш, а йти пішки до центру в мокрих штанах – то чиста каторга.
— Ой-йой…
Він озирнувся і побачив, що біля входу в замок стоїть група туристів. Молоді, з рюкзаками, веселі, щось жують.  Хлопець з камерою оглядав замок. А дівчина в кедах гортала путівник.
Красновський пішов до них, бо вибору не мав.
— Доброго дня, вибачте, що турбую…
Дівчина підняла очі й мало не подавилася водою.
— Йой, що з вами сталося?!
— Та… довга історія. Скажіть, ви випадково не їдете в центр?
— Та їдемо.
— А ви могли б мене підкинути? Бо…
Хлопець примружився.
— Ви точно не маніяк?
— Ну, може, я виглядаю трохи дивно, бо мокрий, але клянусь, я просто хочу додому!
Дівчина посміхнулася.
— То ви що, впали в річку?
— Можна й так сказати…
— Ну сідайте, підкинемо! Але, знаєте, це виглядає, якби Індіана Джонс вийшов із-під землі після чергової пригоди.
Красновський закотив очі і поліз у машину. Ну, добре, хоч не пішки йти.

У машині було тепло. Дівчина питала, чому він такий мокрий.  Красновський розказав “трохи зміщену” версію правди – мовляв, спіткнувся і впав у старий резервуар. Хлопець пильно глянув на нього.
— І ви вибралися звідти самі?
— Ну так.
— Ну ви або везучий, або дуже впертий.
— Та ще й яке.
Дівчина засміялася.
— То вам треба якийсь чай і сухий одяг.
— Мені треба лотерейний квиток, бо після такого або виграю мільйон, або впаду в ще більшу халепу.
Всі загиготіли.
Машина зупинилася в центрі, Красновський виліз, подякував і рушив до квартири.Звичайно, що всі перехожі на нього витріщалися.  Бо мокрий чоловік у дорогому пальті виглядав так, ніби його викинули з яхти.