Розділ 12.1

Темрява нависала над Красновським, коли він випростався і втупився у решітку. З іншого боку стояв силует. Високий чоловік. Довге пальто, схоже, якесь старе, потерте, але ще міцне. Лице важко було розгледіти, але щось у ньому було… знайоме?
— Ну що, прийшов? —  голос низький, ніби курив усе життя.
Денис примружився.
— Ви мене чекали?
— Я всіх чекаю, хто сюди потрапляє.
— І хто ж ви?
Чоловік повільно нахилив голову.
— Я сторож.
— Сторож? Цього підвалу?
— Сторож того, що тут є.
Красновський провів рукою по мокрій стіні, намацуючи викарбувані символи.
— А що тут є?
Сторож посміхнувся.
— Те, що має залишатися в тіні.
— Та ви з таким формулюванням точно в якійсь таємній організації працюєте.
— Та ні, хлопче. Я тут давно. Я знаю цей замок краще за всіх. І знаю, що коли хтось сюди потрапляє – то не просто так.
Красновський заклав руки в кишені.
— То ви мені зараз скажете, що мене сюди привело якесь передбачення?
— А ти сам як думаєш? Чого ти тут?
Красновський на секунду задумався. Ну, він хотів екскурсію.  Потім пішов не туди. Потім якийсь собака затягнув його ще далі.  А тепер він стоїть перед чоловіком, який говорить, ніби це якась місія.
— Та я випадково сюди впав.
Сторож повільно кивнув.
— Ну, випадковостей не буває.
— Та що ж усі так кажуть?!
— Бо це правда. Але якщо ти тут – значить, тобі треба дізнатися одну історію.
Красновський взявся за решітку.
— Якщо вона хороша – то розповідайте, я люблю легенди.
Сторож помовчав, потім провів рукою по стіні.
— Ця не легенда. Ця – правда.
Красновський стиснув пальці.
— Ну добре. Розповідайте.
Сторож вдихнув і почав.
— Було це давно, ще коли цей замок був одним із ключових опорних пунктів. Але не всі битви тут були відкритими. Колись тут ховали людину, яку всі хотіли знайти. Але не для того, щоб урятувати.
Красновський насторожився.
— Ховали, бо переслідували?
— Ховали, бо знала надто багато.
Сторож обернувся, підійшов до стіни і повів по ній рукою.
— Була жінка. Дуже розумна. Дуже хитра. І дуже небезпечна.
— Для кого?
— Для всіх, хто хотів правити, але не мав на це права.
Красновський відчув, як холод проходить по спині.
— І що з нею сталося?
Сторож повільно повернувся.
— Кажуть, вона досі тут.
Красновський скептично стиснув губи.
— Ну, якщо вона жила кілька століть тому, то навряд чи.

Сторож посміхнувся.
— Не фізично. Але залишила те, що треба знайти.
— Що саме?
— Слова, які змінять розуміння історії.
— І де вони?
Сторож кивнув на плиту, біля якої він стояв.
— Там.
Денис витер мокрі долоні об штани.
— І що ж я тепер маю робити?
Сторож усміхнувся.
— А от це вже твій вибір.
І Красновський ще не знав… Що цей вибір змінить все. Він повільно глянув на плиту. Декілька століть історії.  Слова, що можуть змінити розуміння минулого. І він – випадковий (чи ні?) гість у цій підземній залі.
— То що, якщо я відкрию цю плиту – я дізнаюся правду?
Сторож кивнув.
— Але чи будеш ти готовий прийняти її?
Красновський скептично підняв брову.
— Слухайте, я журналіст за першою освітою. Знаходити правду – то моя робота.
— Тоді відкривай.
Він протягнув руку, обережно провів пальцями по холодному каменю. Старий напис – напівстертий, але все ще читається. Знаки, яких він ніколи раніше не бачив. Відчуття, ніби зараз зміниться щось важливе.
Він натиснув на один із країв. Спочатку нічого. Потім глухий звук.  А тоді… плита повільно почала зміщуватися.
— Йой, та що за механізм тут?!
Сторож нічого не сказав.
Плита від’їхала вбік, відкриваючи… Старий, потемнілий від часу скриньку. Залізний замок – поламаний.  Символ, схожий на той, що був на стінах.
— Отакої…
Красновський обережно підняв кришку. Всередині… Жовтуваті листи. Декілька старих срібних монет. І маленька книга, перев’язана чорною стрічкою.
— Оце так знахідка…
Сторож перехрестився.
— Читай.
Красновський відв’язав стрічку, розгорнув книгу і пробігся очима по першій сторінці.
— Написано угорською…
Сторож повільно кивнув.
— Бо це історія однієї жінки, яку не мало бути в підручниках.
Красновський перевернув сторінку.  Рукописний текст, чіткий, хоч і трохи потьмянів. Дати, імена, події, яких він не знав.  Щось про замок, про змову, про те, що сталося багато років тому.
Він напружився і почав згадувати всі забуті слова, які вивчав на курсах угорської у перший рік, коли переїхав у Мукачево. Читав у голос:
— "Я, Анна Баторі, пишу ці слова, бо знаю: правда не має бути забута…"
Сторож перемкнув погляд на Красновського.
— Ти знаєш, хто вона? — запитав.
— Я знаю тільки одну відому Баторі – ту, що купалася в крові.
— А та, що мала розкрити змову, але її знищили першою.
Красновський замовк. Ой-йой… Якщо це правда – то ця книга може змінити історію. Якщо вона хоч трохи правдива – то він тільки що знайшов щось неймовірне.
Він перевернув ще одну сторінку.
— "Мені казали мовчати. Але якщо я мовчатиму, то правда помре разом зі мною…"

Він глянув на сторожа.
— То що тепер?
Сторож повільно всміхнувся.
— А тепер, хлопче, тобі вирішувати: залишиш це тут – чи винесеш у світ?
Красновський відчув, як у нього мурашки пробігли по спині.
Бо тепер… Все залежало тільки від нього.