Розділ 11.2

Еніка сиділа на лавці, втупившись у хату, де зникла Дашка, і на двері літньої кухні, за якими образилася баба Хельга.  Субота. Сонце. На столі – недоїдені вареники. А в хаті – два вулкани, які тепер не говорять одне з одним.
— Ну все, тепер тиша.
Пилипко втягнув ложку борщу, навіть не кліпнувши.
— Та де там, то ще не тиша, то штиль перед бурею.
— Ну а що робити? Так і будуть мовчати?
— Якщо ніхто не втрутиться – то довго.
— Йой, діду, то значить, я мушу?
— Ну, як не ти, то хто? Я між ними вже не лізу, один раз пробував – дотепер вуха сверблять.
Еніка важко зітхнула, зібралася з духом і вирішила почати з менш небезпечного вулкана – баби Хельги.

БАБА ХЕЛЬГА. МІСІЯ "ЗГЛАДИТИ КУТИ".
— Бабо, ну не мовчіть, я ж знаю, що ви хочете поговорити!
З кухні роздалося гучне сопіння.
— Я вже нічо не хочу!
— Йой, бабо, та чого ви? То ж просто миски!
— ТА ТО НЕ ПРОСТО МИСКИ, ТО СПОГАДИ!!!
— Про що, бабо?
— Про молодість!!!
Еніка примружилася.
— Бабо, ви серйозно хочете, щоб ваша молодість асоціювалася з двома старими мисками? — дівчина видихнула, — Ну, добре, а якщо вам Дашка ті миски в руки покладе, Ви перестанете ображатися?
— НІ!
— Чого?
— БО ВЖЕ ПІЗНО! Я ВЖЕ ОБРАЖЕНА!!!
— Бабо…
— ВСЕ! ЙДИ ДО ДАШКИ!
— Та я туди й іду! Але ви собі подумайте, бо я знаю, що ви вже не такі злі, як робите вигляд.
— ТА НЕ РОЗКАЗУЙ МЕНІ, ЩО Я ДУМАЮ! Я САМА СОБІ РОЗКАЖУ!!!
Еніка засміялася і пішла до другої розлюченої пані.

ДАШКА. МІСІЯ "ВІДТЯГТИ КАПІТУЛЯЦІЮ".
Двері в хату була зачинені, але Еніка знала, що Дашка всередині.
— Даш, відкривай, то я!
— Я НІКУДИ НЕ ЙДУ!
— Та я тебе нікуди й не кличу, просто поговорити.
— Я ВЖЕ ВСЕ СКАЗАЛА!
— Ой, Даш, та баба Хельга сама зараз з собою розмовляє.
— ТА ТО НЕ МОЇ ПРОБЛЕМИ!!!
— Ну, таке, бо я чула, що вона хоче тобі щось сказати…
— ЩО?
— Ну, я не знаю, але щось хоче.

— ВОНА НЕ ХОЧЕ!
— Ой, ну ти що, умієш читати бабині думки?
Дашка задумалася.
— Ну, може, не всі…
— От і я так думаю.
Настала пауза.
— Вона справді щось казала?
— Ну, так. Але сказала, що сама тобі розкаже.
— Щось недобре сказала?
— Ну, я би не сказала, що дуже зле…
— Я зараз вийду і як почую, що щось недобре – то ви мене більше не побачите!
— Та я б на твоєму місці взяла парасольку, бо якщо баба знову буде махати ложкою, то може і влетіти.
Дашка відчинила двері, скептично глянувши на неї.
— Ну й файно, ідемо.

ФІНАЛЬНЕ ПРОТИСТОЯННЯ.
Еніка вийшла у двір, де баба Хельга уже стояла з підозрілим виразом обличчя.
— Ага, привела.
— Я сама прийшла!
— Йой, сама!
— Ну і що ви хочете сказати?!
— ТА НІЧОГО!
Еніка закотила очі.
— Ну, таке, діду, що скажеш?
Пилипко спокійно поставив ложку.
— Що, що. Миряться.
Дашка скептично зиркнула на бабу Хельгу.
— То що, бабо? Мир?
— Ну, мир… Але не забудь, що ти мене довела!!!
— Та я собі запишу!
— А краще на паркані вибий, щоб не забула!!!
І тут обидві загиготіли.
Еніка витерла піт із чола.
— Йой, ну і квест.
Пилипко поплескав її по плечу.
— Ой, дитино, та ти ще не знаєш, що таке справжній квест у цьому домі.

Коли пристрасті вщухли і всі нарешті заспокоїлися, баба Хельга сіла на лавку, розправила хустку і зітхнула.
— Ну все, ти мене довела, Дашко.
— Та де там, бабо, то ви мене довели!
— Та вже досить вам! — змахнула рукою Еніка.
— Та що я?! — баба Хельга підняла очі до неба. — Я тут сама, як вдова на війні!
— А я що, по-вашому? — запитала Дашка.
— Та ти хоч мого сина маєш, і він тобі шле гроші!
Дашка зітхнула і сіла навпроти, обперши голову на руку.
— Ну шле, шле… Але він вже третій рік там, і як приїде, то в нього гроші – то не для сім’ї, а щоб нову машину собі взяти!
— Йой, не починай, бо я йому якось писала, що ти тут одна, а він сказав: "Мамо, я гроші заробляю для кращого життя".
— Ну то хай би їх трохи прислав, бо як мене ще раз викличуть у школу через малого, то кращого життя мені вже не треба буде!

— Та що вже той твій малий зробив?!

— Та він казав учительці, що його тато в еміграції!

— То ж правда!

— Та, бабо, він додав, що його тато – політичний втікач, бо ненавидить владу і працює в Мадярах у вигнанні!

Еніка ледь не вдавилася сміхом.

— Та твій малий геній, хай йому грець!

— Геній, такий геній, що якби я була його вчителькою, я би йому ще й пропуск на міжнародну політичну арену виписала!

Баба Хельга зітхнула і глянула на небо.

— Та що казати… Колись чоловіки йшли на війну, а тепер вони йдуть на заробітки.

— Та й таке.

— Та я вже навіть не питаю, коли він приїде.

— Бо ти знаєш відповідь, Дашко: "Скоро, мамо".

— Ну, бо то завжди "скоро".

— Але ж він пише тобі?

— Та пише. Вчора написав, що в них там щось з форинтами не так, курс скаче.

— Та ти ще валютний аналітик, дивися!

— Та де там… — Дашка махнула рукою.

— Головне, щоб не забув, як виглядає його син.

— Та він не забуде, бо той малий йому щоразу у відеозв’язку заявляє: "Тату, привези мені мадярську ковбасу!"

— Йой, най би тебе, я вже не можу! — Еніка зареготала і відкинулася на лавку.

— Ну, але добре, що ви більше не сваритеся.

Баба Хельга підняла підозрілий погляд.

— Ну, я ще думаю, чи не почати сварку знову.

— Та най би вас, бабо, годі вже!

— Ну добре, добре…

— Тільки ви там йому напишіть, що ковбасу хай везе не одну, бо малий сам все з’їсть.

— Йой, ну то ясно.

І знову все стало спокійно.

Ну, на якийсь час…

Бо в цьому дворі тиша ніколи не затримувалася надовго.