Розділ 11.1

Еніка сиділа за столом на подвір’ї, розморена після обіду, коли раптом у хаті вибухнуло щось сильніше за петарду.  Дзвін посуду.  Гуркіт стільця, що впав на підлогу. І, найгірше, грім голосу баби Хельги.
— ТИ, ЖІНКО, ТОГО ДЕНЯ, КОЛИ ВИЙШЛА ЗА МОЮ РОДИНУ, ПРИСЯГАЛАСЯ, ЩО НЕ БУДЕШ ТРОГАТИ МОЇ РЕЧІ!!!
За секунду у двір вилетіла Дашка. Розпатлана, з яскраво-рудим волоссям, що вже давно втратило будь-яку зачіску. В руках — рушник, на грудях — сліди борошна.
— ОЙ, ТА НЕ НАГАНЯЙТЕ МЕНІ БІДИ!
З хати грюкнули двері, і слідом вилетіла баба Хельга, невисока, кремезна, в картатій хустці, що сповзла на бік. В одній руці ложка, в другій — шматок хліба, бо навіть під час сварки вона не могла не їсти.
— ТА ВІДЬМА ТИ, НЕ ЖІНКА! ТИ ВИКИНУЛА МОЇ МИСКИ!!!
— ТА ТО НЕ МИСКИ, ТО ЖАЛЮГІДНИЙ МОТЛОХ!!!
— ТО БУЛА ЧАСТИНА ІСТОРІЇ РОДУ!!!
— ТА ІСТОРІЯ ТАМ ЛИШ У ТОГО ПАУКА, ЩО НА НИХ СТІЛЬКИ ЛІТ ЖИВ, ЩО ВЖЕ ПОЧАВ ПОДАТКИ ПЛАТИТИ!
Еніка витерла руки серветкою і глянула на Пилипка, який неквапом доїдав вареники, навіть не дивлячись у бік сварки.
— Діду, це що?
— Та все, що треба знати про цей дім, дитино.
— І за що вони?!
— Та за дві старі миски.
— Серйозно?
— Та ні, та де там… Ще й за одне дрантя.
Тим часом у двір уже повибігали сусіди, бо сварки між Дашкою і бабою Хельгою завжди були безкоштовним театром.
— ЙОЙ, ДАШКО, ТИ ЩЕ Й ШТОРУ ВИКИНУЛА!!!
— ТА БО ВОНА БУЛА ДІРЯВА, ЯК СІТКА ДЛЯ РИБИ!!!
— ТА ТО НЕ ДІРЯВА, ТО АЖУРНА, ЯКА МОДА ТАКА Є!!!
— ВАША МОДА, БАБО, ЩЕ КОЛИ ЦАРІ КЕРУВАЛИ!
— ТА Я ТОБІ ЗАРАЗ ДАМ ЦАРЯ, ТАК ДАМ, ЩО ТИ МЕНЕ ПАМ’ЯТАТИМЕШ ДОВШЕ, НІЖ СВОГО ЧОЛОВІКА!
— ОЙ, НЕ ТРЕБА МЕНЕ ЛЯКАТИ, Я У ВАШОМУ ДОМІ СТРАХ ПЕРЕБОРОЛА, ЩЕ КОЛИ ТІЛЬКИ ПОРОГ ПЕРЕСТУПИЛА!
— ТА Я ТОБІ ТОЙ ПОРОГ ЗАРАЗ НА ГОЛОВУ НАКИНУ!
Еніка закрила очі рукою.
— Ну та й цирк.
Але найгірше було попереду. Дашка грюкнула рукою по столу, розкидавши серветки.
— ТА ЗАБИРАЙТЕ ВЖЕ СВОЇ МИСКИ, ВОНИ ЩЕ В СМІТНИК НЕ ПОТРАПИЛИ!
— ТА ЙДИ ТИ!!! НІЧОГО ВЖЕ НЕ ХОЧУ!!!
— ТА Й НЕ ПОТРІБНО!!!
І Дашка зникла в хаті, грюкнувши дверима.
Баба Хельга стояла на місці, тримаючи ложку, ніби готувалася нею рубати дрова.
— Йой, народила собі біду!
— Бабо, то може… ну, може досить?
— ТА НІ, ТО ТЕПЕР НА ДВА ДНІ!
Еніка подивилася на Пилипка.
— Два дні?
— Якщо не більше.
— Ну й файно… А що гірше?
— Гірше буде, якщо вони обидві вирішать, що їм більше нема про що сваритися.
— А що тоді?— Тоді почнуть миритися… і згадувати все, що треба й не треба.

Еніка зітхнула.

— Ой-йой, мені вже страшно.
Вона ще не знала…Що скоро буде ще гірше.