Розділ 10.2

Красновський глянув у темний прохід.  Виглядало не надто гостинно.  Відчуття були, м’яко кажучи, тривожні.  Але пес сидів і дивився на нього з таким очікуванням, що здавалося — ось-ось почне коментувати: “Ну що, фацете, слабо?”
Чоловік втягнув повітря.
— Ну, як казав класик: якщо вже влип у фігню — влипай до кінця.
Пес виляв хвостом, ніби підтримуючи.
Він обережно ступив уперед і зайшов у вузький прохід. Повітря тут було густе, затхле, кам’яні стіни пахли сирістю. Його кроки лунали надто голосно, відбиваючись луною. А пес йшов поруч, ніби це його особистий похід у підземелля, і він взяв собі помічника.
— Ну, собака, ти ж не заведеш мене в якусь пастку?
Пес моргнув, але не відповів.
Прохід звужувався. Красновський повів ліхтариком телефона по стінах і… Старі написи. Невідомі символи. Зношені кам’яні сходи, що вели кудись униз.
— Йой, та куди я лізу…
Але пес уже впевнено побіг униз, і Красновському довелося йти слідом. Через кілька хвилин він вийшов у невеличке приміщення.
 Кругла кімната. Тут стояли старі столи, полиці з якимись предметами, які вже покрив густий шар пилу.  І посередині… щось було.
Він наблизився і глянув. Кам’яна плита. Виглядає, як кришка від якогось сховку. І щось на ній написано…
Він нахилився ближче, проводячи пальцями по викарбуваних буквах.
І тут…
 Звідкись зверху пролунав гуркіт, ніби хтось зачинив прохід. Пес підскочив і загарчав.
— Ой, холера ясна…
Красновський повільно підняв голову.
І побачив темний силует у проході.  Щось або хтось стояв там, дивлячись прямо на нього. А потім… повільно рушив до нього.
— Ой-йой…
Пес знову загарчав.
Красновський повільно відступив назад. І тоді в темряві заговорили.
— Ну що, сину, цікаво тобі, що тут?
Голос був низький, трохи хрипкий, але без агресії.
— А ви хто такий?
— Той, хто давно тут живе.
Красновський ще раз подивився на стару кімнату.
— І що, тут не страшно жити?
— Як сказати… У нас же, як в легендах, хлопче: хто шукає правду, той її знаходить. Але інколи йому не подобається те, що він знаходить.
Красновський замислився. Пес заспокоївся, ніби цей чоловік йому не здавався небезпечним.
— Ну то давайте розкажіть, що ж я тут знайшов.
Чоловік тихо засміявся.
— Ой, файний ти… Слухай уважно, бо це не в кожного є шанс почути.
І Красновський зрозумів: це буде одна з тих історій, які він точно запам’ятає. Красновський уп’явся поглядом у темний силует, намагаючись розгледіти незнайомця. Світло телефону нарешті висвітлило його обличчя. Старий, років сімдесят, може більше. Глибокі зморшки, ніби він прожив кілька життів. Очі – темні, хитрі, як у людини, що бачила багато і тепер спокійно дивиться на світ, бо його вже ніщо не здивує. Одяг – старий, просторий светр, залатана куртка. Виглядав він як хтось, хто давно тут оселився.
— Ну що, хлопче, цікавишся історією?
— Виходить, що так.
Старий хитро примружився і повільно підсунувся ближче, сівши на один зі старих дерев’яних ящиків.
Пес підійшов і ткнувся носом йому в руку.
— То ти знов когось привів? — старий погладив собаку.
Красновський моргнув.
— Що значить "знов"?! Він що, на службі у вас тут?
— Та він тут всіх приводить, хто має щось знайти.
— Але що я мав знайти?
Старий усміхнувся і постукав пальцем по кам’яній плиті.
— От, може, й це.
Красновський глянув на плиту уважніше.
— Що тут?
— Місце, яке колись не мало існувати.
— Цікаво звучить.
Старий кинув на нього ще один пронизливий погляд.
— А ти знаєш, що в цьому замку колись ховали не тільки скарби, а й людей?
— Ну, щось чув.
— Отож бо. Це не просто кімната. Колись тут було секретне сховище. Не для грошей. А для того, кого треба було сховати від світу.

Денис насупився.
— Що, як в історії про шпигуна, якого замурували?
— Не зовсім. Це місце було не для покарання, а для збереження.
— Щось на зразок… захисту?
— Атож. Колись тут переховували людину, яку всі шукали.
— Кого ж це?
Старий провів пальцем по столітньому пилу на плиті.
— Ту, хто не мала залишитися живою.
Красновський помітно зацікавився.
— Щось типу принцеси у вежі?
— Щось на кшталт. Але ця “принцеса” не чекала рятівника, вона сама собі рятівник.
Старий погладив собаку по голові.
— Є історія, що у XVIII столітті тут переховували дочку однієї дуже впливової родини.
— Чому ж її треба було ховати?
— Бо вона знала те, що знати не мала.
Красновський напружився.
— Що саме?
Старий кивнув на плиту.
— Отут, під цим каменем, кажуть, залишилося щось її – щоденник чи послання. Але ніхто його ніколи не знаходив.
— Бо ніхто не копав?
— Бо ніхто не знав, де копати.
Денис знову поглянув на кам’яну плиту.
— Ви хоч раз пробували?
Старий посміхнувся.
— Я не дурний, хлопче. Деякі таємниці треба залишати там, де вони є. Інакше вони відкривають більше, ніж ти хотів знати.
Красновський задумався.  Йому стало цікаво, що саме тут ховали.  Йому стало цікаво, чому старий чоловік так спокійно говорить про це. І йому стало цікаво, чому собака привів його саме сюди.
— А чому ви тут?
Старий важко зітхнув.
— Бо колись і я шукав відповіді. Але зрозумів, що деякі питання краще не задавати.
— І що тепер?
— Тепер я тут… І інколи пес приводить таких, як ти.
Красновський ще раз глянув на плиту.
— А що, якщо я хочу спробувати знайти, що під нею?
Старий мовчки подивився на нього.
— Тоді я скажу тобі тільки одне.
— Якщо відкриєш – приймеш на себе відповідальність за те, що знайдеш.
Собака завмер, ніби теж чекав, що він вирішить. Красновський глянув на плиту. Що, як там справді щось є? Що, як він натрапив на справжню історичну загадку? А що, якщо він дізнається те, що не хотів знати?..
Його пальці повільно торкнулися каменю.
І тоді…
Пролунав гуркіт. Земля під ногами здригнулася. Старий різко витягнувся. Пес загарчав.
Красновський встиг подумати тільки одне:
— Ой-йой…
І в цей момент підлога повільно пішла вниз. Його шлунок зробив кульбіт, а серце застукало у вухах.
— Ну все, це вже не екскурсія, це якась голлівудська пастка!
Старий лише кивнув.
— Вітаю, хлопче. Тепер у тебе вибору нема.