Розділ 10.1

Красновський йшов далі за групою, уже звикнувши до голосистого Петра, який із задоволенням розповідав чергову історію про те, як у замку катували зрадників.
 Місце було атмосферне, легенди моторошні.  Він відволікся від своїх думок, почав отримувати задоволення. Але ж ні, день мав йому щось підкинути.
Поки екскурсовод продовжував говорити, Красновський на хвилину відстав, аби розглянути старі викарбувані на стіні символи. І тут почув дивний звук. Щось клацнуло. Наче за спиною зачинилися двері.  А потім – глухий гуркіт.
Він різко розвернувся і…
Йой, холера ясна.
Групи не було.
Дверей, через які він тільки-но пройшов, теж. Він опинився сам. У старому, напівтемному коридорі замку.
— Ой, ну тільки не це…
Він повернувся до стіни – місце, де ще десять секунд тому був прохід, тепер було суцільною кам’яною стіною.  Без ручки.  Без шансу відчинити. Без найменшого натяку, що тут колись були двері.
— Ну, прекрасно.
Він вдихнув-видихнув, аби не матюкатися голосно, бо ж культурна пам’ятка, і обережно рушив уперед.  
Світла було мало. Прохід звужувався. Було сиро, пахло старим каменем.
— Звичайно, що я мав кудись вляпатися.
Він пішов коридором далі, розглядаючи все навколо.  Це явно не була частина екскурсії. Або він забрів у якусь заборонену зону. Або… ой, краще навіть не думати, що це за місце.
Він натиснув на один з каменів – раптом тут якийсь секретний механізм? Нічого. Він не Індіана Джонс. І це не той момент, коли варто вірити в щасливі випадковості.
— Ну, супер. Значить, я офіційно заблукав у Мукачівському замку.
Він повернув голову, коли позаду нього щось…Зашурхотіло.
Йой.Це було моторошно. Може, це просто миші?
А потім він почув тихий, протяжний скрип… Як хтось повільно відчиняє двері. Десь у темряві, за рогом. І Красновський зрозумів – він тут не один.
— Ой, та най би мене, що це ще за хрінь?!
Він повільно зробив крок назад. Хтось теж зробив крок. Хлопець затримав подих. Щось рухалося в темряві. Він, звісно, не вірив у привидів, але в такі моменти можна почати. І якщо зараз звідти вилетить якась “Біла Пані” – він вмирає прямо тут.
Денис намацав у кишені телефон, аби хоча б підсвітити… Але в цей момент з-за рогу щось різко вибігло прямо на нього!
І…
ГРЮК!
— АЙ, БІС ТЕБЕ ВЗЯВ!
Він рефлекторно схопився за серце. Бо це був не привид.  І не старовинний лицар. А якийсь пес. Величезний, кучерявий, чорний, із довгими вухами, що прикрили йому пів обличчя.
— Йой, ти мене чуть до інфаркту не довів!
Пес весело лизнув його руку.
— А що ти тут робиш?!
Відповіді не було, бо пес різко схопив його за рукав і потягнув у темряву.
— Ні-ні, я туди не йду, хлопче, мені вже вистачило пригод!
Але пес тягнув, і в нього була така хватка, що Красновський зрозумів – або він іде сам, або його потягнуть примусово.
— Ну добре, веди, тільки не в якісь катакомби!
Він пішов слідом за собакою, сподіваючись, що це не якась пастка старого замку. Йшов намагаючись не заплутатися в темряві. Хоча б не сам. Хоча б не привид. Але, холера ясна, чого цей пес так упевнено його кудись тягне?!
Коридор звужувався. Темрява ставала густішою. Старі стіни дихали вогкістю. Під ногами рипів камінь. А десь попереду – шурхотіло… щось.
— Ну, псюхо, я сподіваюся, ти знаєш, куди мене ведеш… Пес не відповів. Зате різко зупинився. Красновський ледь не налетів на нього.
— Що таке?
Пес задер голову і почав принюхуватися. Красновський повільно підняв погляд.
І…
 Щось було на стелі. Щось велике.  І, здається, воно дивилося прямо на нього.
— Ой, лиш би то не було те, про що я думаю…
Він повільно потягнувся до телефона, аби підсвітити. Світло ковзнуло по кам’яних стінах… І висвітлило…
ГІГАНТСЬКИЙ СИЛУЕТ, ЩО ЗВИСАВ ЗІ СТЕЛІ!
— ЙОЙ, ЩО ЗА САТАНА?!
Він відскочив назад, а пес гавкнув так, що стіни здригнулися. Але через секунду Красновський розгледів те, що перед ним.
 Це не був привид.  І не монстр. Це…
Величезний старий плащ, який хтось просто залишив висіти на гачку!
Він ледь не впав із полегшенням.
— Ну що за дурня?! Я думав, що тут середньовічний демон!
Пес гавкнув ще раз і підскочив до плаща, обнюхуючи його. Денис витер обличчя рукавом і зітхнув.  Йому треба відпочинок.  Йому треба нормальне життя без подібних пригод.  І йому точно треба нові нерви.
— Все, собака, йдемо звідси, поки я не посивів остаточно.
Але пес не слухав. Він вперся лапами в камінь і загавкав на плащ. І тоді… Плащ повільно зрушився. А за ним… Відкрилася таємна ніша в стіні.
Красновський закляк.
— Що це за “Код да Вінчі”, песику?!
Пес завиляв хвостом і подивився на нього з видом “ну, ти йдеш чи як?”
Денис знову зітхнув. Ну ясно.  Треба лізти.  Бо день явно вирішив випробувати його терпіння до кінця.
Він ступив уперед і заглянув у відкритий прохід.
Що ж там далі?