Розділ 9.2

Петро повів групу далі, а Красновський вже звик до його театральної манери. Замок був гарний, легенди цікаві.

— Ну, люди добрі, а тепер я вам розкажу історію про найгучнішу втечу з цього замку!
— О, то буде щось цікаве! — пожвавішав якийсь турист.
— Та то точно, бо такої втечі більше не було!
Петро зупинився перед високим муром і наставив на нього патерицю.
— Давним-давно тут тримали одного чоловіка. Графа. Не простого, а дуже хитрого! Його звинувачували в тому, що він украв великі гроші. Але доказів не було, тому його просто закрили тут на деякий час, поки вирішать, що з ним робити.
Красновський скептично підняв брову.
— І що, просто сидів?
— Та де там! Він мав свого вірного слугу. І той придумав, як його врятувати.
Петро помахав патерицею в повітрі, створюючи ефект напруги.
— Знаєте, що вони зробили?
— Ну?
— Принесли йому величезну бочку вина.
— І що, він напився й перестав хвилюватися?
— Та ні, бо бочка була порожня!
Група помітно зацікавилася.
— Слуга якось зумів передати йому цю бочку, а граф заховався в ній і дочекався, поки її "вивезуть" з фортеці!
— І що, спрацювало?!
— Спрацювало! Охорона думала, що то просто пусту тару несуть назад у винний льох.
— А граф тим часом уже котився вниз по горі, як сирна голова!
Всі загиготіли.
— То як у фільмах!
— Та ще краще, бо фільми таке не придумають!
Красновський усміхнувся.
— Цікаво, а що було далі?
— А далі він утік так далеко, що його більше ніхто не бачив.
— О, файно придумав.
— Так, але якби його не спіймали тоді, він би, може, до старості людей дурив.
— Але винна бочка як засіб втечі – то треба запам’ятати, — сказав Денис.
— Ой, хлопче, а ти що, плануєш кудись тікати? — лукаво прищурився Петро.
— Та ні, просто цікаво.
— Ну-ну… То ти, бува, не з тих, хто теж має свої секрети?
Красновський посміхнувся і зробив вигляд, що не почув.

Група йшла далі, коли Петро зупинився біля однієї з товстих кам’яних стін. Він велично сперся на патерицю і оглянув своїх слухачів.
— А тепер я вам розкажу історію, яка справді трапилася в цих стінах. І не якусь там байку, а серйозний випадок, записаний у старих документах.
Люди помітно зацікавилися, а Красновський перехрестив руки на грудях, очікуючи щось дійсно варте уваги.
— Було це в XVII столітті, коли Мукачівський замок належав княгині Ілоні Зріні. Та-та, тій самій жінці, яка керувала замком після смерті чоловіка і була розумніша за половину королів Європи. Але правити одній, та ще й у такий час, було нелегко. Бо всюди були зрадники. — Петро по-змовницьки нахилився до туристів. — І от, одного дня княгиня дізнається, що серед її власних офіцерів є шпигун, який передає таємну інформацію про оборону замку ворогам.
— І знаєте, що вона зробила?
Група затамувала подих.
— Вона не стала влаштовувати публічну кару. Натомість вона зробила щось набагато розумніше…
Петро провів пальцем по кам’яній стіні, підкреслюючи вагу моменту.

— Вона наказала побудувати всередині фортеці невелику кімнату. Без дверей. Без вікон. З єдиним маленьким отвором для подачі їжі.
Група переглянулася, а хтось навіть нервово засміявся.
— І що, закрила його там?
— Саме так! І його там тримали місяцями! Ніхто не бачив, ніхто не чув. Але всі знали: якщо він раптом почне говорити правду – можливо, його випустять.
Красновський підняв брову.
— Цікаво, і що сталося? Він розколовся?
— Ні. Бо коли одного дня заглянули через той отвір – його вже не було.
— Як це?
— Зник.
— Втеча?
— Не знаю.
— Може, він настільки схуд, що проліз у той отвір і втік.
— А може, хтось його прибрав…
Група стояла мовчки, вдивляючись у стіну, ніби могли побачити того самого шпигуна.
— Але кімната так і залишилася. І навіть зараз вона є в одному з коридорів замку. І якщо піти туди вночі, кажуть, можна почути, як він шепоче. Тільки ніхто не розуміє, що він говорить…
Настала тривала тиша. Туристи переглянулися. Хтось помітно зблід. А Красновський ледь помітно посміхнувся.
— Файна історія, пане Петре.
— А то ж я просто так тут стою?
Петро засміявся, вдарив патерицею по каменю і повів групу далі. А Красновський зловив себе на думці, що в цьому місці справді є щось… особливе. І, можливо, в тих стінах ще залишилося більше секретів, ніж хтось може собі уявити.