Розділ 9.1

Красновський вирішив, що треба себе чимось зайняти.  Робота в суботу – це святотатство. Колишня поки що відчепилася.  Щур на шафі вмостився, як король, і більше не вимагав уваги.
Отже, чому б не відвідати Мукачівський замок?  Місце легендарне.  Атмосферне.
Він одягнув темно-сірий светр, куртку, взяв ключі та вийшов на вулицю.

Мукачівський замок. Вхід.

Красновський став у чергу до каси, спокійно розглядаючи масивні стіни замку. Готика, середньовіччя, легенди – усе, як він любив.  Колись тут воювали князі, а тепер туристи воювали за кращий ракурс для фото. І ще тут була екскурсія.

А екскурсії – це добре.  Можна дізнатися щось цікаве.  Можна просто слухати і не думати. І можна не думати про руду відьму, яка не виходить з голови.
— То ви берете квиток з екскурсією?
Красновський відволікся від думок і глянув на касирку.
— Так, давайте.
— О, то вам пощастило! У нас сьогодні екскурсовод Петро – людина-легенда!
— Чим же він легендарний?
— Ну, він такий… колоритний.
Красновський моргнув, взяв квиток і рушив до групи, яка вже чекала біля входу.
І тут він побачив Петра.  Невисокий дід у картатій кепці.  З довгим сивим вусом, яким можна було б підмітати підлогу. В руках – патериця, яку він явно використовував не тільки для ходіння, а й для наведення порядку.
— Ой, файно, шо зібралися! — загримів Петро, обводячи присутніх поглядом, — Я ваш екскурсовод, то слухати уважно, бо як хтось буде відставати – то доганяти буде сам, бо я не вертаюся!
Красновський ледь стримав усмішку.  Цей день ставав цікавішим.

Замковий двір

Група йшла за Петром, який переможно стукав патерицею по бруківці.
— Ну шо, люди добрі, це Мукачівський замок! А тепер – найголовніше. — Він підняв патерицю і різко показав на високий мур. — Тут колись жила княгиня Ілона Зріні! Легендарна жінка, борець, воїнка. Але найцікавіше – як вона тут чоловіків тримала! Вона мала мужа, але то не важно! — продовжив Петро. — Бо муж загинув, а Ілона далі сама керувала замком. І шо цікаво? Вона тримала тут купу воїнів, і вони всі її слухалися, бо вона була файна, розумна і мала харизму!
Красновський засміявся про себе.  Жінка, яку всі слухалися?  Яка керувала замком? Яка не боялася чоловіків? Щось йому це сильно когось нагадувало.
"Ой, Чопик, ти мене переслідуєш навіть тут."
— Але слухайте далі! — Петро підняв палець.
— Одного разу княгиня запросила гостей. І всі думали, шо то будуть союзники.
— А вони виявилися зрадниками!
— І знаєте, шо вона зробила?
Група заінтриговано нахилилася вперед.
— Вона сказала їм, шо замок приймає тільки чесних гостей… І спустила їх по муру в кошику!
Красновський захоплено всміхнувся.  От це, я розумію, жінка. Без зайвих балачок – просто посадила в кошик і скинула.  
— А тепер ходімо далі! Я вам таке ще розкажу, шо вам і в Києві потім цікаво буде!
Група рушила за Петром, а Красновський ішов позаду, все ще думаючи про одну нестерпну рудоволосу…

Петро впевнено повів групу далі по замку, стукаючи своєю патерицею по камінню.
— А тепер ми йдемо у внутрішній двір! Тут, люди добрі, така історія, шо вам точно сподобається!
Красновський йшов позаду, з цікавістю слухаючи екскурсовода. Йому подобалися такі місця. Тут все дихало історією.
— От бачите цей кам’яний колодязь посеред двору?
Група зупинилася перед старим колодязем, оточеним масивними каменями.
— То не просто колодязь! То одна з найцікавіших легенд замку!  Якось, ще за давніх часів, у цьому замку з’явився один турецький полонений.  Його не просто тримали тут — князь наказав йому викопати криницю!  Бо вода в замку була, але її було мало, а князь хотів мати джерело прямо всередині фортеці.  Турок погодився, але сказав, що копати буде довго.  І знаєте, скільки він копав?! Десять років!
Красновський здивовано підняв брови.
— То шо, він за десять років ту криницю викопав? — спитав хтось із туристів.
— Та викопав! Але найцікавіше — це як він закінчив!
Петро підняв патерицю і наставив її прямо на колодязь.
— Кажуть, коли він нарешті докопався до води, то вигравірував на стіні криниці напис: “У вас є вода, а у мене немає свободи”.
— Ну то ж нечесно! — обурилася якась жінка з групи.
— Та ясно, шо нечесно! Але такі тоді часи були!
— І що з ним сталося?
— Ну, є дві версії. Перша — його відпустили, бо князь таки змилувався. А друга — що він так і залишився тут жити, бо за десять років звик до замку!
Красновський посміхнувся.
— Ну, десять років — то справді багато.
— А як ви думаєте, шо було насправді?
— Ну, чесно кажучи… Я думаю, що він просто втік у першу ж ніч, як тільки викопав ту криницю!
Вся група засміялася, а Петро махнув рукою.
— Але то ще не все! Ходімо далі, зараз розкажу вам наймістичнішу історію замку!
Група рушила в сторону старої башти. Красновський пішов слідом, відчуваючи, що зараз буде щось цікаве.
— Ну, люди добрі, ви чули про Білу Пані?
— Ой, то ж привид! — захихотіла якась дівчина.
— Та який привид, то легенда!
— То хто така була ця Біла Пані?
— А, то була одна жінка… Кажуть, що донька одного з власників замку.  Її звали Катерина.  Гарна була, файна, розумна, але біда в тому, що її батько хотів віддати її заміж за якогось старого графа. А вона вже мала коханого! Молодого, гарного, бідного.
— І що, не дозволили їм бути разом?
— Та де там! Батько сказав, що вона або виходить за графа, або буде сидіти у вежі, поки не погодиться!
— І що вона зробила?
— А вона не погодилася!
Петро театрально знизив голос.
— Кажуть, що одного вечора вона втекла через таємний хід.  Але хід обвалився, і її так ніхто більше й не бачив. А ще кажуть, що вона досі блукає замком у білому платті, шукаючи вихід.