Розділ 8.2

Денис Красновський відчинив двері квартири і важко видихнув, заходячи всередину. За день він встиг розібратися з договорами, провести нараду, відмовити ще одному божевільному автору, який писав про телепатичні здібності курей. Він витримав кілька дзвінків від колишньої, яка, схоже, мала нескінченний запас претензій.  І, що найголовніше, він таки знайшов час, щоб купити клітку для свого небажаного пухнастого квартиранта.
Поставивши клітку на підлогу біля дивана - зняв пальто, вимотаний, як після бою.
— Ну що, хлопчику, де ти там?!
Відповідь була миттєвою. Згори, зверху шафи, на нього спокійно дивилися чорні намистинки очей. Розкішний, пухнастий, абсолютно нахабний. З таким виглядом, ніби це він тут господар.
Красновський скинув піджак, закотив рукави і підійшов до клітки.
— Так, слухай, таке діло. Ти мене не знаєш, але я людина наполеглива.
Щур моргнув.
— А значить, сьогодні ти переселяєшся в цю прекрасну, простору і, що важливо, закриту клітку.
Щур досі не ворушився.
Красновський засунув руку в пакет і витягнув шмат шинки, поклавши його в клітку.
— Ну давай, я тобі навіть зручний вхід зробив.
Щур повільно нахилив голову, обнюхав повітря, але з місця не зрушив.
Красновський впер руки в боки.
— Добре, хочеш так — буде складніше.
Він витягнув стілець і поліз на нього, тягнучись до верху шафи. Щур уважно стежив за його рухами, ніби готувався до контратаки.
— Ну давай, пухнастий, я вже близько…
І тут сталося дві речі одночасно.  Щур зробив різкий ривок уперед.  Красновський послизнувся.
Наступна секунда перетворила його елітну квартиру на арену для комедійного шоу.

— АЙ, ХОЛЕРА!!!
Щур стрибнув йому на плече, а він втратив рівновагу і гепнувся зі стільця, зачепивши рукою коробку з документами.  Папери розлетілися по всій кімнаті.  Клітка перекинулася.  Щур, схоже, отримав найбільше задоволення від усього цього, бо він спокійно вмостився йому на плечі, ніби так і треба.
Красновський підняв голову з підлоги і глибоко вдихнув. Щур потерся мордочкою об його комір.
— Ти що, думаєш, що це твій трон?!
Щур моргнув.
— Господи… за що мені це?
Він піднявся, важко зітхнув, витер обличчя і подивився на клітку, яка лежала на боці.
— Ну що ж, ясно. Я здався.
Щур задоволено видихнув і перебрався йому на руку.
Красновський ще раз глянув на нього, потім на клітку і, зрозумівши, що програв війну миші, зняв краватку і пішов заварювати собі каву.
Він вже практично змирився. В нього є щур. І тепер, схоже, він не він має тримати щура, а щур його.

…

Еніка прокинулася від двох речей одночасно: гучного грюкання дверима і  звуку, що, схоже, належав розлюченій бабі Хельзі.
Вона повільно відкрила очі, втикнулася в стелю і зітхнула.  Вчорашній вечір видався важким.  Банош і шкварки зробили свою справу.  Дашка дістала її балачками про те, що вона досі незаміжня. І тепер настав той момент, коли в селі вже прокинулися всі… крім неї.
За дверима пішла серія проклять, від яких навіть коти на подвір’ї зойкнули і втекли.
— Ай, ти таке, я тобі покажу!!!
Еніка зітхнула, встала і підійшла до вікна. І там побачила сцену, гідну народного театру.Дід Пилипко стояв у дворі, з абсолютно задоволеним обличчям.
Коза стояла біля нього, спокійно пережовуючи листя з якоїсь квітки.  А баба Хельга летіла на них, як ураган, махаючи граблями.
— Пилипе, та нащо ти її пустив у город?!
— Та я не пускав, вона сама зайшла.
— Та то не вона зайшла, то ти її пустив, ти, старий сліпун!!!
Коза спокійно дивилася, як двоє людей з'ясовують стосунки через її обід. Еніка важко зітхнула і відкрила вікно.
— Люди, субота ранку, ви що, не можете спокійно почати день?!
— Не можемо, бо в нас тут злочин! — закричала баба Хельга.
— Та яка тобі криміналістика, бабцю?
— Ота, що коза вкрала мою капусту!
Еніка захлопнула вікно, швидко одяглася і вийшла надвір. Свіже повітря, запах диму з печі, ранкова кава…т І баба Хельга, яка намагається прогнати козу віником.
— Та йой, бабцю, ну що ви, то ж тварина, вона не розуміє!
— Розуміє! Дивися, як морду скривила, вона знає, що вона злодюга!
Коза повільно наблизилася до Еніки і… облизала її руку.
— ОЙ, ТА ЙДИ ТИ, ЧУДО НЕЗЕМНЕ!!!
Пилипко зареготав, а Дашка вийшла з хати, потягуючись.
— Ну, що тут знову за цирк?
— Та твоя коза влаштувала ранкове шаленство, — заявила баба Марі, яка вже сиділа на лавці і пила каву, наче нічого особливого не відбувається.
— Та вона ж хороша, просто активна!

— Як і ти, Дашко, активна, і язик в тебе такий, що ним можна бур’ян косити! — буркнула баба Хельга.
Коза тихо пчихнула і влізла в клумбу.
— Ой, най би тебе, сатано!
Еніка закрила обличчя руками. Їй потрібна кава. Їй потрібно повернутися до цивілізації.

Еніка нарешті допила свою першу ранкову каву і подумала, що день почав заспокоюватися. Коза тимчасово вгамувалася. Баба Хельга бурчала, але вже не з віником в руках. Пилипко вмостився на лавці, обговорюючи політику з сусідом через паркан. А Дашка пішла готувати сніданок, бо “щось всі надто активні для голодних людей”. Здавалося, що ось воно – затишний сільський ранок.  Пташки співають, сонечко світить, всі зайняті своїми справами. Ну майже всі. Бо в цей момент з-за воріт залунало… Голосне, розкотисте “ГЕЙ!!!” Всі різко обернулися. І на дорозі перед двором стояв… Якийсь чолов’яга в гуняній куртці. З величезним червоним обличчям, ніби він народився вже трохи під мухою.  З торбою в одній руці і саморобним батогом у другій.
— Йой, та шо ще за гість такий? — прошепотіла баба Марі, примружуючись.
— ЯКИЙ ГОСТЬ?! — заорала баба Хельга. — ТА ТО Ж ВАСИЛЬ ПІД ГРАМОТНИЙ!!!
— Йой, та знову?!
Еніка моргнула.
— А хто це?!
— Та місцевий талант, поет-самоук!
— Та я не поет! — гордо заявив Василь, заходячи у двір.
— Ну да, я забула, ти ж філософ!
— Я СЕ СКАЗАТИ МАЮ!!!
Всі затихли.
Василь встав у центр двору, підняв руку і…
“ЖЕНЩІНО, ТИ – ЛУНА!!!”
Еніка ледь не поперхнулася.
— Що?!
— Я се прочитав в інтернеті, і подумав: Боже, як файно звучить!
— І кому ти то кажеш?! — зіщулилася Дашка.
— Ну, жінкам!
— Ти се на базарі пробував?
— Пробував! Мене чуть не вдарили!
— Ну, та заслужено.
— Але я маю питання до вас, файні жіночки!
— Йой, най би тебе, Василю, ну давай вже!
— У кого з вас є масло? Бо я купив хліб, а масла нема!
Настала довга тиша. Коза перестала жувати. Пилипко перевів погляд із сусіда на Василя.  Еніка просто стояла, намагаючись зрозуміти, чи цей світ ще має якийсь сенс.
— То ти… вломився в двір… із поезією… щоб запитати про масло?!
— А шо, не можна?!
— ТА ЙДИ ТИ, ВАСИЛЮ, ВЖЕ ДО БІСА! — заревла баба Хельга, хапаючи віник.
Василь молниєносно розвернувся, махнув рукою і побіг геть. А баба Марі задоволено відсьорбнула каву.
— Ну, тепер можна спокійно снідати.
Еніка втомлено сіла на лавку і втупилася в небо.
Бо, холера ясна… Це тільки ранок.