Розділ 8.1

За десять хвилин у дворі на столі в бесідці вже стояло ціле закарпатське свято. Кров’янка, яка ще парувала, бо баба Хельга встигла підігріти її просто на печі. Домашній хліб, який пахнув так, що Еніка мало не забула про всі свої страждання. Банош із бринзою, бо "як то без нього".  Шовдарь, шкварки, соління і, звісно, сливовиця – бо яка бесіда без трохи міцного?
Еніка втомлено плюхнулася на лавку і потягнулася за шматком хліба.
— Ну що, дівко, хоч тут не помреш з голоду? — підколов її Пилипко.
— Та якби я тут голодувала, то ви б мене і в мадяри відправили, аби лиш не дивитися, як я сохну.
— О, то мудро кажеш!
— Ой, та най буде вам, давайте вже їсти, бо поки ви тут розмовляєте, то я помру не з голоду, а з нервів! — буркнула бабка Марі, розливаючи сливовицю в маленькі чарки.
Дашка примружилася і підперла підборіддя рукою.
— Еніка, а ти пити вмієш?
— А тобі яке діло?
— Ну, просто цікаво, чи тебе хтось у Мукачеві хоч раз перепив?
— Йой, та не знаю, не ставила таких експериментів.
— Ну, то давай!
Дашка швидко підсунула їй чарку сливовиці, а Еніка скептично глянула.
— Дашко, я не мала наміру напиватися перший день по приїзді.
— Та хто тобі каже напиватися? Ти шо, не можеш за здоров’я родини трошки випити?
— Йой, знаю я вас! Спочатку “трошки”, а потім “ще капельку”, а потім я вже танцюю на столі і питаю в корови, чому вона така серйозна!
Вся компанія розреготалася.
— Ой, най би тебе, я б на то подивилася! — зареготав Пилипко.
Баба Хельга плеснула по столу, аж трохи бринзи злетіло з тарілки.
— Та не слухай ти їх, Еніко, бери їж, бо ти мені схудла!
— Та я не схудла!
— Та схудла, я бачу!
— Та бабцю, якби я мала кожен раз їсти, коли ви так кажете, то я би вже з дверей не виходила!
— Ну, зате файта би тобі легко знайшли!
— Та йой, знову починається…
Еніка закотила очі, але все одно схопила шкварку і поклала на шматок хліба. Бо, холера ясна… В Завидові можна було сперечатися про все. Але проти смаколиків не попреш.

Еніка вже добре наїлася, жінки вже встигли прибрати на столі, коли з-за хати почувся гучний ґвалт. Лай собак. Якесь голосіння. І, найгірше, вереск самої баби Хельги.
— Йой, люди, хто там шось зробив?! — бабка Марі аж схопилася з лавки.
Еніка важко зітхнула, поклала їжу назад на тарілку і пішла подивитися, що там таке. Вона заглянула за ріг хати і…
Ой, холера ясна.
Прямо перед нею баба Хельга зчепилася в словесну дуель… з Дашкою!
А між ними, посеред двору, стояла… Коза.  Розкішна, біла, з розумним поглядом, який не віщував нічого доброго. З піднятою головою, бо вона тут головна. І з вкрай нахабним виглядом, бо, схоже, вона про це знала.
— Йой, шо тут таке?! — спитала Еніка, не знаючи, чи варто взагалі втручатися в цей театр абсурду.
— Шо-шо?! Дашка привела додому козу!!! — гримнула баба Хельга.
— Не привела, а купила! — не відставала Дашка.
— Нащо нам коза?!
— Бо корова багато їсть, а коза мало!
— Йой, Дашко, ти мені ту худобу вже в печінках маєш!!!

Коза тим часом неквапливо підійшла до діжки з водою… і спокійно перекинула її копитом. Вода з хлюпотом розлилася по всьому подвір’ю.
— АЙ, КЛЯТА ТВАРЮКО!!! — заверещала баба Хельга.
Коза спокійно подивилася на неї, як королева, яка дала наказ втопити село, і рушила до клумби.
— Йой, тільки не до квітів!!!
— Шо ти кричиш? Вона не дурна, вона їх не їстиме!
— Ти впевнена?!!
Коза зробила вигляд, що нюхає квіти… і в одну мить вирвала їх з корінням.
— ЙОЙ, ДОБИЙТЕ МЕНЕ!!!
— Та шо ти таке кажеш!
— Вона мене до могили зажене!
Коза обтрусила морду і поважно підійшла до… Еніки.
— Ну ні, тільки не це…
Коза пильно на неї подивилася, а потім… облизала.
— ЙОЙ, ФУ, ЩО ТО БУЛО?!
— То вона тебе прийняла за свою! — засміявся Пилипко.
— Та йдіть ви!
— То шо, лишаємо козу? — спокійно спитала Дашка.
— Та хіба в мене вибір є?! — зітхнула баба Хельга.
Еніка витерла облизану руку об штани і пішла назад у бесідку.
Бо, холера ясна… Вона тільки приїхала, а вже відчувала, що їй треба відпустка після цієї поїздки.