Розділ 7.2

— Йой, люди добрі, най би мене курка копнула, а не ця поїздка!
Еніка грюкнула блокнотом об стіл і втупилася в Оксану, яка відчайдушно намагалася не сміятися.
— Ну а шо таке? Ти ж любиш села.
— Та люблю, але не це!
— А шо з Завидовим не так?
— Все!
Оксана зручно вмостилася за столом, готуючись слухати черговий монолог страждань.
Еніка завелася.  По-перше, баба Хельга і дід Пилипко — файні люди, але в них завжди такий гармидер, шо аж в голові гуде!  По-друге, їхня невістка Дашка — та ще гостра на язик, може любого підколоти так, шо потім сам не знає, чи сміятися, чи плакати. По-третє, як тільки вона переступить поріг, баба Хельга почне розповідати, як в Мадяр добре, і що вона мусить знайти собі файного мадяра, бо наші хлопи нікудишні. І, нарешті, Пилипко. Йой, Пилипко — то окрема історія.
— Він знову мене запитає, чого я ще не заміжня!
— Ну, це святе, Еніко, треба було бути готовою.
— Я кожен раз готова, але він кожен раз знаходить новий спосіб мене загнати в кут!
Оксана розсміялася.
— Ну, скажи, шо вже маєш нареченого.
— Шо мені брехати?
— Ну, Красновський же є.
— ЙОЙ, ОКСАНО, НЕ ПРОВОКУЙ МЕНЕ!
Оксана вибухнула сміхом.
— То шо, відпрошувалася вже?
— Так. Взяла вихідний у п’ятницю. Три дні там сидітиму, як на засланні.
— Та може, й файно відпочинеш?
— Якщо баба Хельга з Дашкою не доведуть мене до інфаркту.
Оксана хитро підняла брову.
— Добре, мадярочко моя!
— ОЙ, ЙОЙ, ОКСАНО, НЕ ДРАЖНИ!
Але, холера ясна, навіть кава не могла змити це відчуття, що її чекає дуже веселий і не менш виснажливий вікенд.

…

Автобус, що їхав до Завидова, стояв на зупинці, вже майже повністю заповнений пасажирами.

Еніка припхалася з двома сумками, бо бабка запакувала продукти, гостинці й, схоже, половину своєї кухні, бо "там, у Завидові, всьо не таке".
— Та йой, бабко, ну нащо стільки всього?
— Бо я знаю, шо вони там їдять? Най мають файний сир та ковбаску!
— Баба Хельга, певно, вже має запаси, як на голодовку!
— Та замовкни, бо ти ще молода і дурна!
Вони нарешті підійшли до дверей автобуса, і тут, як на зло, прямо перед ними зачинилися двері.
— Йой, та шо за служба?! — бабка Марі гримнула по склу. — Відкрий, казали тобі!
Водій обернувся і відкрив, бурмочучи щось собі під ніс.
Але проблема була не лише у дверях. Бо щойно вони зайшли, на одному з передніх сидінь сиділа стара знайома бабці Марі — і, як завжди, не в гуморі.
— Ой, Марі, а я думала, шо ти вже не їздиш на село!
Бабка повернула голову і звузила очі.
— Ой, Галинко, а я думала, шо ти вже вмерла, бо шось давно тебе не чути було!
Автобус вибухнув сміхом. Еніка стиснула губи, намагаючись не реготати вголос.
— Марі, ти як була груба, так і лишилася!
— А ти, Галю, як була противна, так і лишилася. Значить, Бог нас однаково любить.
Водій важко зітхнув і рушив.
Еніка швидко знайшла два місця подалі від зони бойових дій і втягнула бабку Марі за собою.
— Бабцю, та шо ти зразу сваришся?
— Бо в мене язик не для краси!
Еніка закотила очі і втупилася у вікно. Автобус трясся, стрибав на ямах, а бабка Марі дістала з торби булку і почала жувати.
— Хочеш?
— Та нє, бабцю, я зараз не голодна.
— Ну та й добре. Як зголоднієш, то вже нічого не буде.
Еніка зітхнула і закрила очі. Попереду було три дні родинних дебатів, купа їжі. І дівчина вже втомилася, а холера ясна, це була лише дорога. Що вже чекало її в самому Завидові?

Автобус з гуркотом зупинився біля невеличкої зупинки в Завидові.

— Ну, бабцю, приїхали…
Еніка зітхнула, зняла сумки і подивилася навколо. Село було спокійним, тільки десь у дворі гавкали собаки. Звідкись тягнуло димом – певно, хтось палив сухе листя. Дорога до хати баби Хельги була неблизькою, і вони ще мали трохи поплутати по сільських стежках.
— Ну що, ноги в руки і пішли, — сказала бабка Марі, енергійно беручи курс на двір Хельги.
Еніка переклала важку сумку з однієї руки в іншу і почовгала слідом.
— Бабцю, може, таксі?
— Йой, та най ти файтос його знає! Тут всі таксі — то або сусід Іван на тракторі, або Василь на велосипеді!
— Ну, Василь би нас не довіз…
— Ой, а ти пробувала?!
— Бабцю, та як?! Я що, мала вчепитися ззаду за багажник і триматися зубами?!
— Ну, якби була мудра, то придумала би як!
Еніка важко зітхнула і змирилася зі своєю долею.
Вони йшли через пилюжну сільську дорогу, коли раптом почули за спиною тупіт. Швидкий. Рішучий.  І явно не людський. Еніка вже знала цей звук. Але не встигла нічого сказати, як їх збило з ніг величезне порося.
— ОЙ, ХОЛЕРА ЯСНА!!!
Еніка гепнулася в пилюку, а бабка Марі ледь не впала на неї.

Порося зі свистом побігло далі, розкидаючи пил і залишаючи після себе запах комбікорму.
— ТА ЩО ЗА ЧОРТ?!
Еніка ледь звелася на ноги, обтрушуючи себе, і побачила, як із-за рогу вибігає якась бабця в фартусі.
— Йой, люди добрі, не бачили тут свиню?!
— ТА ЯКА БИ ЙОГО ВИДІЛА, Я З НЕЮ ПОЗНАЙОМИЛАСЯ НАВІТЬ ЗБЛИЗЬКА!!!
— Вона знов втекла, капосна!!!
Еніка витерла обличчя рукавом і розвернулася до бабці Марі.
— Бабцю… Ну чого я?! Чого я знову?!
Бабка зітхнула, підняла сумку і струсила з себе пилюку.
Еніка хапнула другу сумку і, зціпивши зуби, пішла далі.

Двір баби Хельги був точно таким, як Еніка його пам’ятала. Великий старий будинок з широкою верандою, де завжди стояли якісь банки, каструлі й миски, бо «ще пригодиться». Город, завалений капустою, яку баба Хельга вирощувала з таким фанатизмом, що можна було відкривати власний борщовий завод.  Дві курки, які завжди намагалися пробратися в хату, бо «там тепло і телевізор».  І, звичайно ж, стара дерев’яна лавка, на якій сидів дід Пилипко і… чистив часник ножем, наче зброєю.
Еніка ледь зайшла у двір, як почалося.
— Йой, дивіться, хто приїхав!!! — вигукнула баба Хельга, витираючи руки об фартух і прямуючи їм назустріч.
— Та шо ти кричиш, Хельго! — буркнула бабка Марі, хапаючи сумку.
— А шо я, не маю права порадіти?!
І тут із хати вилетіла Дашка. Висока, в фартуху, але з нафарбованими губами, бо жінка має бути красивою навіть на кухні, чи на городі. З такою усмішкою, що вже було ясно – зараз буде підколювати.
— Ой, Енічко, дорога, та як тебе ще вітер з Мукачевого сюди приніс?
— Бо я необережно погодилася на цю поїздку, — зітхнула Еніка, кидаючи сумки біля порога.
— Та ти ж так файно розцвіла, певно, там у місті файта якогось собі знайшла?
— Та йой, Дашко, якби ти не сказала, то б я подумала, шо тут ще хтось переживає за моє особисте життя.
— Та переживаємо, бо не хочемо, аби ти лишилася з котами!
— Та може, коти і будуть єдині, хто мене не доводитиме до нервового зриву!
З двору почувся глибокий сміх.
Еніка озирнулася і зустрілася очима з Пилипком.
— О, та ти, Еніко, знову сама приїхала?!
— А з ким мені ще?!
— Та хтозна, може, ти вже там когось знайшла?
— Та ні, діду Пилипку, ніхто не витримує мій характер, крім баби Марі.
— Ой, то погано!
— Та шо мені тепер робити?! Скинутися з моста?!
— Та най би тебе! Нє, ти краще за когось вийди!
— Та кому я треба!
— А ти файта якого візьми та й примуси!
— Ой, Пилипку, та йди ти…
Пилипко знову розсміявся, баба Хельга вже несла з хати паляницю, а Дашка задоволено усміхалася, бо перше коло допитів про її особисте життя було завершене.