Розділ 7.1

Красновський нарешті дійшов до свого будинку в центрі Мукачевого. Орендована квартира була дорогою, стильною і абсолютно не схожою на це хаотичне, іноді божевільне місто. Високі вікна від підлоги до стелі відкривали вид на стару частину міста. Усе було в мінімалістичних тонах — сірі стіни, чорні меблі, жодних зайвих деталей. У просторій вітальні стояв величезний шкіряний диван, а навпроти — телевізор з екраном, на якому можна було б дивитися фільми з сусіднього будинку. Кухня була настільки модерновою, що в ній можна було знімати рекламу техніки.
Красновський відчинив двері, кинув пальто на вішак і важко зітхнув.
— Ну, хоч тут можна відпочити…
Але, холера ясна, він сказав це завчасно. Бо щойно він пройшов до вітальні… Щось рипнуло. Він завмер.
Знову рип. Зі стелі.
Красновський повільно підняв голову. І побачив…
ВЕЛИКУ, ПУХНАСТУ, ЧОРНЮЩУ ТВАРЮКУ.
— ЙОЙ!
Він різко відскочив назад, мало не перевернувши стілець.
Вона сиділа прямо на люстрі.
Вона мала кущастий хвіст.
Вона дивилася на нього очима демона.
— Що це за сатанинське створіння?!
Тварина поворушила хвостом. І Красновський зрозумів. Це був шиншиловий щур. Великий, нахабний і, судячи з усього, його новий співмешканець.
— Та що за день такий?!
Щур пильно глянув на нього. Красновський пильно глянув на щура. Він не знав, звідки це чудовисько взялося. Він не знав, як воно сюди потрапило. Але він знав одне — воно не збиралося злазити.
— Чуєш, пухнасте чудо, ти злазити збираєшся?
Щур повільно моргнув.
— Гаразд. Тоді слухай.
Красновський зняв піджак, склав його на стілець і глибоко вдихнув.
— У мене був важкий день. Мене діставали всі, від божевільного автора до малого цигана, який розводив мене на гроші.
Щур моргнув ще раз.
— Мені дзвонила колишня, в мене болить голова, а тепер я ще маю тебе знімати з люстри?
Щур ще раз моргнув. А потім спокійно зробив крок убік… І з гуркотом гепнувся прямо йому на голову.
— АЙ, ЙОЙ, ТА НЕХАЙ ЙОГО… ААА!
Красновський закрутився по квартирі, намагаючись струсити з себе пухнастого демона. Щур учепився за комір і тримався мертвою хваткою.
— Та йди ти! Ти що, кігтями забився в мою душу?!
Але щур не здавався. Він тримався до останнього. А потім, коли Красновський вже змирився з тим, що так і житиме — з твариною на плечах, щур зістрибнув на диван, закрутився клубочком і… Заснув?
Красновський витер обличчя руками.
— Господи, за що?
Він плюхнувся на диван поруч із щуром, важко зітхнув і відкинув голову назад. Щур поглянув на нього з-під лапки. Красновський знову глянув на щура.
— Ну, я так розумію, що це не я тебе завів, а ти мене.
Щур моргнув і ще зручніше влаштувався на дивані.
— Ти ж тепер мене не залишиш, правда?
Щур спокійно хруснув зернятком, яке Красновський навіть не знав, звідки взялося.
— Ой, лиш би ти не виявився рептилоїдом, бо на сьогодні в мене вже нема сил.

І з цією думкою він плюнув на все й пішов спати.

…

Денис Красновський прокинувся з відчуттям, що щось не так.
- Голова гуділа після вчорашніх пригод.
- В квартирі було підозріло тихо.
- І, найголовніше, він чув дивні звуки зі столу в кухні.
Він повільно підвівся, натягнув халат і вийшов подивитися, що там відбувається. І побачив…
ШИНШИЛОВОГО ЩУРА. Який сидів на столі, вкоротивши собі шмат його дорогого багету, і спокійно жував, ніби так і треба.
— Та ти що, зовсім вже знахабнів?!
Щур повільно перевів на нього погляд, навіть не припинивши жувати.
Красновський упер руки в боки.
— Якийсь ти дуже впевнений у собі, як для незаконного поселенця.
Щур мляво моргнув і відкусив ще більший шматок.
Красновський глибоко вдихнув.
— Знаєш що? Після роботи куплю тобі клітку. Бо якщо ти доживеш до вечора без виселення, значить, то знак, що ти залишаєшся.
Щур незворушно продовжив жувати.
— Ти навіть не протестуєш?
Щур перестав жувати, спокійно підняв лапку… і потягнувся до кави.
— Ой!
Красновський різко схопив чашку раніше, ніж той встиг допастися до напою.
— Ну ні, каву я тобі не дам. А от клітку — обов’язково.
Щур філософськи подивився на нього, ніби казав: "Ти ще побачиш, хто тут головний".
Денис закотив очі, перекинув чашку кави в себе одним ковтком і пішов збиратися на роботу.

…

Він йшов через центр, коли помітив її – Еніку Чопик: руде волосся обіймало плечі, ніби хвилі, чорне пальто з зеленим шаликом. В одній руці вона тримала каву, а в іншій – телефон.
Красновський уповільнив крок, дивлячись, як вона стоїть на іншому боці дороги. Йому раптом захотілося підійти. Сказати щось єхидне, подивитися, як вона злиться, але… рух транспорту був інтенсивний.
Він не міг просто так перебігти. Зупинився на своєму боці вулиці, чекаючи моменту.
Еніка тим часом дивилася в телефон, гортаючи щось у стрічці новин, навіть не підозрюючи, що за нею вже спостерігає її персональний демон.
Красновський прицілився. Ще трохи, зараз авто роз’їдуться… Але щойно з’явилася прогалина, як йому прямо під ноги вискочив якийсь дід на велосипеді.
— Обережно, хлопче!!!
Красновський відскочив назад, ледь не перечепившись через бордюр.
Еніка в цей момент підняла голову. Він зупинився, зустрівшись із нею поглядом.
Тиша.
Вона зморгнула. Він підняв брови, ніби казав "Ну, привіт". Вона запідозрила щось і недовірливо прищулилася.
Денис вже збирався зробити другий підхід, але…Повз нього проїхала маршрутка й облила його з ніг до голови водою з калюжі.
— ЙОЙ!
Еніка вибухнула сміхом.

Він завис у ступорі, з мокрими штанами і пальтом, в той час як вона вигнулася від реготу.
— Ой, най би тебе, Красновський! Я думала, ти краще контролюєш ситуацію!
Він витер обличчя мокрим рукавом, зітхнув, а потім сказав:
— Ти так смієшся, ніби не знаєш, що за таке доля потім мститься.
— Якщо мене завтра хтось облиє, то я хоча б знатиму, що то була карма.
— Тобі не треба карми. Ти й так уже кармічна особа.
Вона ще раз захихотіла, махнула йому рукою і пішла собі далі, все ще похитуючись від сміху.
Красновський провів її поглядом, змирившись зі своєю долею. Він змок. Вона сміялася. Його репутація постраждала.
"Ну що ж, Чопик. Запам’ятай цей день. Я ще повернуся."
Він важко зітхнув і попрямував на роботу, мокрий, злий і з якоюсь дивною посмішкою на губах.