Розділ 6.1

Минув тиждень.

За цей час жодна курка її більше не переслідувала, Іван більше не порівнював її очі зі сливами, а бібліотека готувалася до великої події.
Сьогодні був вечір легенд Закарпаття, і Еніка мала виступати перед відвідувачами.
Вона не надто хвилювалася. Ну, майже не хвилювалася.
— Головне — не заплутатися у фактах і не зганьбитися, — бурмотіла вона собі під ніс, пробігаючи поглядом конспект.
Оксана підняла голову від стосу книг.
— Та все буде добре. Хочеш чай?
— Нє, я хочу вижити.
— О, то не до мене. То до Бога.
— Та ти файна підтримка, Оксано!
— Яка є.
Гості вже почали збиратися, і читальний зал заповнився людьми. Були студенти, були літні люди, навіть місцеві журналісти. А потім… У дверях з’явився ВІН. Красновський: високий, у темному пальті, з тим своїм нахабним виразом обличчя, ніби він тут головний гість заходу.
Він зустрів її погляд, і вона відчула, як у неї сіпнувся кутик ока.
"Холера ясна…"
Вона не встигла зробити вигляд, що його тут немає, бо Оксана, звісно ж, одразу це помітила.
— О, твоє улюблене нещастя прийшло.
— Замовкни, Оксано.
— Як скажеш, але він вже тут і має, як би це сказати… "зацікавлений" вигляд.
Еніка зціпила зуби.
"Ну, най буде, що буде."
Вона глибоко вдихнула, зібралася і вийшла перед слухачами.
— Вітаю всіх, хто прийшов сьогодні послухати про легенди Закарпаття!
Вона намагалася не дивитися в той бік, де сів Красновський. Але він… Сидів у першому ряду. І, що найгірше, усміхався.

Еніка зробила глибокий вдих.
— Закарпаття — край із багатою історією, оповитий легендами… — почала Еніка, намагаючись не звертати увагу на нахабну усмішку Красновського у першому ряду. Вона розповідала одну легенду за другою, аж раптом…
— А звідки ви знаєте, що ця легенда правдива?
В залі зашепотілися.
Еніка зціпила зуби, підняла погляд і, очевидно, це було великою помилкою.
Красновський сидів розслаблено, нахилившись вперед, з таким виразом обличчя, ніби готовий розважатися.
— Якій саме легенді ви не довіряєте, пане Красновський?
— Наприклад, отій, де жінка відкидала чоловіка, а потім усе життя шукала його в Карпатах. Це що, історичний факт чи просто… романтична байка?
Дехто в залі засміявся.
Еніка піджала губи.
— Це частина усної народної творчості. У ній не йдеться про факти, а про те, що люди вірили у такі історії.
— Ага. То мораль така, що не треба бути гордими?
Вона схрестила руки.
— Чи ви тут для того, щоб вчитися, чи для того, щоб ставити провокаційні питання?
— Ну, якщо я не можу їх ставити, то це вже не лекція, а казка на ніч, — хитро відказав він.
В залі знову почулися смішки.
Еніка зціпила зуби.

Вона вже готувалася відповісти щось дуже їдке, але раптом хтось голосно плеснув у долоні.
— Діти, діти, ну не сваріться,  ми хочемо послухати ще якусь історію!
Еніка повернула голову.
Дід Ференц. Звичайно ж.
— Ну, раз уже така справа… — видихнула вона, намагаючись проігнорувати самовдоволений вираз Красновського.
— Наступна легенда — не про кохання. А про війну.
Зал затих.
— Це історія про одного карпатського воїна, якого називали Чорний Лев.
Красновський змінив позу, явно зацікавившись.
Еніка почала розповідати.
— Колись, у 16 столітті, коли на Закарпаття нападали чужі армії, один чоловік, якого всі знали як Чорного Лева, був найнебезпечнішим захисником нашого краю. Його боялися вороги, а свої — навіть не знали, хто він такий, — Вона витримала павзу, ловлячи увагу слухачів. — Казали, що він був проклятим. Що не міг померти, бо його душа належала Карпатам.
Десь у залі хтось перехрестився.
— Він з’являвся на полі бою, мов привид, убивав ворогів і зникав. Казали, що він не мав лиця, бо ніхто не бачив його без шолома.
Красновський навіть перестав усміхатися.
— І що з ним сталося? — запитав хтось у залі.
Еніка знизила голос.
— Ніхто не знає. Одного дня Чорний Лев просто зник. Але люди виріть, що якщо знову в Карпатах буде війна – він з’явиться і врятує свій край.
Тиша.
А потім хтось злегка поплескав у долоні, і через секунду зал наповнився аплодисментами.

…

Красновський не став чекати завершення лекції. Він встав тихо, коли вона вже захоплено розповідала про Чорного Лева, і спокійно вийшов у коридор, навіть не озираючись. Але він знав. Вона його шукатиме. Може, не відкрито, може, просто кине випадковий погляд у зал, але кине.
Він вийшов надвір, засунув руки в кишені пальта і повільно рушив крізь прохолодний вечірній вітер.
Він насолоджувався моментом. Щось йому підсказувало, що їй не сподобалося, що він пішов посеред лекції.
Красновський усміхнувся сам до себе:
"Ну, Чопик… Тепер ти знаєш, як це — коли тебе ігнорують."
Він зайшов у першу-ліпшу кав’ярню, замовив чорну каву і сів біля вікна.
Телефон завібрував у кишені.
Він глянув на екран.
Віка.
Він поставив телефон екраном донизу і просто вдивився в своє відображення у вікні.
Йому було байдуже.
На Віку.
На Київ.
На все, що було колись.
А ось на цю рудоволосу відьму…
На неї байдуже не виходило.
Він ковтнув каву, ще трохи посидів і повільно посміхнувся, відкинувшись на спинку крісла.