Розділ 5.2

Денис вже збирався повернутися до роботи, коли його асистентка Марина заглянула в кабінет, тримаючи в руках якісь документи. 

— Пане Денисе, це вам. 

— Що це? 

— Програма заходів міста на цей місяць. Може, варто щось із цього підтримати фінансово? 

Він нехотя перегорнув папери: фестиваль вина — класика Закарпаття; концерт фольклорних гуртів — не його тема; літературний вечір у бібліотеці… 

Стоп. 

Його пальці завмерли на останньому пункті. 

"Легенди Закарпаття: міфи та реальність. Відкрита лекція у міській бібліотеці. Ведуча – Еніка Чопик." 

Денис відкинувся на спинку крісла, підозріло примружившись. 

"О, то ти ще й лекторка?" 

— Марина, що це за захід? 

— Ой, це щось із місцевої історії. Бібліотека організовує, вони там… 

— Це цікаво. 

— Ви хочете туди піти? 

Денис хитро всміхнувся. 

— А чому б і ні? 

Марина здивовано кліпнула. 

— Ну… Добре. Вас записати як офіційного гостя? 

— Ні. Я просто… загляну. 

— Звичайно. 

Він узяв програму, ще раз перечитав ім’я на афіші й хитро посміхнувся.  
 
... 
 
— Еніко, привіт! 

Вона ледь не вдарилася головою об полицю, коли почула цей радісний голос за спиною. 

— О, Іване… — видихнула вона, обертаючись. 

Перед нею стояв її вічний аспірант, який, схоже, знову приніс якусь неймовірно важливу проблему. 

— Я до тебе з питанням! 

— Та я вже здогадалася… — переклала книги з руки в руку. — Ну давай, розказуй. 

Іван засвітився від радості. Він як завжди мав невпевнений вигляд і при цьому Еніка намагалася не дивитися на його новий величезний прищ, який сидів в хлопця на носі, здавалося він ось ось вибухне і заллє все білою, гидкою рідиною.  

— Я от тут думав… Ну… Ти ж знаєш, я трохи сором’язливий. 

— Ага. Помітно. 

— Так от… Я хотів би… Ну, знаєш… Навчитися бути більш впевненим. 

— І? 

— Може, ти б мені допомогла? 

Еніка нахмурилася. 

— Як це? 

— Ну… Типу, потренуватися перед тобою! 

— ЩО?! 

— Ну, типу, знаєш, от… — він почервонів, але хоробро випрямився. — Якщо я зможу впевнено говорити з тобою, то потім з іншими дівчатами мені буде легше! 

— Іване… — вона підняла руку, мовляв, стоп. 

— Ну, просто пару розмов! Типу, я скажу тобі щось романтичне, а ти скажеш, добре це чи ні! 

Еніка закрила обличчя руками. 

— Ой, холера ясна… 

Але коли вона подивилася на його обличчя, їй стало трошки шкода хлопця. Зрештою, можливо справді когось собі знайде, а від неї відстане.  
 
Вона схрестила руки на грудях і прижмурилася. 

— Добре, Іване. Давай. Випробуй на мені свої методи зваблення. 

Його очі загорілися. 

— Серйозно?! 

— Ага. Тільки знай — якщо будеш несміливим, то тобі гаплик. 

Іван підтягнув плечі, ніби готувався до бою. 

— Гаразд! Тоді я починаю. 

Він глибоко вдихнув, підійшов ближче… 

І видав першу "романтичну фразу". 

— Еніка… Твої очі, як… як дві великі… 

— Ой, лишенько… — вона вже відчувала катастрофу. 

— Як… Як дві великі сливи! 

Еніка замерла. 

"ЩО?!" 

— ЩО?! 

— Ну… Великі, соковиті! Тобто, ні! Вони не фіолетові! Ну, я мав на увазі… 

— Іване… — вона вже тряслася від стримуваного сміху. — Сливи? СЕРЙОЗНО?! 

— Ой, та шо мені було казати?! 

— Ну, наприклад, зірки, смарагди, бурштин! Хоча б картопля... — посміхнулася сама до себе. 

— ОЙ! То давай ще раз! 

— Та ну тебе! 

Іван почервонів, але теж посміхнувся. 

— Ну, хоч не нудно, правда? 

— О, та з тобою явно не нудно… 

... 
 
День видався важким, але веселим. 

Еніка вийшла з бібліотеки, нарешті відчувши свободу. Сонце вже схилялося за будинки, і вулички Мукачевого пахли кавою і випічкою, бо у місцевих пекарнях якраз витягували з печі свіжі круасани. 

— От би з’їсти щось смачненьке… 

Вона замріяно озирнулася, але в ту ж секунду почула підозрілий шурхіт десь позаду. 

Їй стало незатишно. 

Вона прискорила ходу. 

Але звук теж пришвидшився. 

— Ой, лишенько… — подумала вона, вже уявляючи найгірші сценарії: грабіжник? Маніяк? Колега, який хоче аби вона вийшли замість нього у свій вихідний? 
Вона різко обернулася. І зустрілася очима з… 

КУРКОЮ. 

Величезною розкішною куркою, яка дуже рішуче бігла прямо за нею. 

Еніка завмерла. 

Курка теж зупинилася, нахилила голову, витріщаючи чорні намистинки очей, ніби оцінювала її. 

— Е… Добрий вечір? — обережно мовила дівчина. 

Курка мовчала. 

А потім зробила крок уперед. 

— Ой-йой, не треба так! 

Курка ще один крок. 

— Я взагалі-то з повагою ставлюся до вашої родини… Яєшня — то святе, печеня з грибами — ще святіше… Але давайте кожен піде своєю дорогою! 

Курка проігнорувала її прохання. 

І знову пішла в атаку. 

— АЙ! ВІДСТАНЬ ВІД МЕНЕ, ТИ НЕПОРOЗУМІННЯ НА ДВОХ ЛАПАХ! 

І тут вона почула дикі вигуки. 

— Гей, зловіть її! 

З провулка вибігла бабка з капустою в руках і ще одна жінка, яка явно була фермеркою. 

— Пані, не бійтеся, то наша курка, вона втікла! 

— Та вона, певно, душу мою хоче забрати! 

Курка пірнула їй просто між ноги, Еніка заверещала і вистрибнула на лавку, а тим часом фермерка пірнула на землю, ловлячи своє створіння. 

Через хвилину куряча атака була ліквідована. 

Еніка глибоко вдихнула, потираючи серце. 

— Йой, люди, я думала, що сама яйце знесу, - мовила вже тихіше.  

— Та вона просто… любить нові знайомства, — фермерка обережно гладила курку, яка виглядала абсолютно невинною. 

— Ну, зі мною вона, певно, хотіла завести якісь не ті відносини! 

Бабця захитала головою.