Розділ 5.1

Еніка відкрила двері квартири, скинула пальто й почала розтирати скроні. 

— Ой, та шо за день… 

Але не встигла вона перевести дух, як із вітальні пролунали голоси. 

— Андрію, я тебе кохаю, але я не можу тобі пробачити! 

— Маріє, доля нас знову зіштовхнула! Ти не можеш від мене втекти! 

— О, можу! — пробурмотіла Еніка, вмить зрозумівши, що її бабуся знову залипає у свою мелодраму. 
 
У передпокої пахло чебрецем і чимось солодким — бабця, напевно, знову щось пекла. Вона скинула пальто, пройшла вглиб квартири й одразу відчула звичний затишок: стара вишита скатертина на столі; теплі килими, які глушили кожен крок;  глиняна миска на комоді, повна сушених яблук. 

Вона обвела вітальню поглядом. Бабця сиділа у кріслі, загорнута у свою улюблену пухову хустку, стискаючи в руках чашку чаю. 

Еніка витріщилася на екран. 

На екрані трагічно роздмухувалося волосся головної героїні, а головний герой дивився на неї так, ніби зараз або поцілує, або візьме в заручники. 

— О, лишенько… — Еніка закотила очі. — Ти знову це дивишся? 

Бабця відірвала погляд від екрана й обережно сьорбнула чай. 

— А чого би ні? Тут така любов, шо аж серце стискається. 

Еніка насупилася, присіла на канапу й глянула в екран. 

— Ну, не знаю, мені стискається від того, шо він зараз запхає їй язика в горло, а вона ще буде верещати. 

— Дитино, ти просто нічого не розумієш у справжніх почуттях. 

— Ой, бабцю… 

— Тихо, не заважай, зараз найважливіше. 

Еніка закотила очі й зробила ковток чаю, який бабця вже встигла налити й для неї. 

На екрані розгорталася трагедія: головний герой різко притягнув головну героїню до себе й поцілував, а вона засліплена гнівом — вліпила йому ляпаса. 

Чай ледь не пішов не в те горло. 

Бабця спокійно сьорбнула ще раз. 

— Ну… тепер все піде як треба. 

— Що, в них уже весілля? 

— Та ні. Але від ненависті до кохання один крок. 

— Та йой, бабцю, може тобі почати писати любовні книжки?!  
 
— Яка книжка, — хитро усміхнулася бабця, — це життя, дитино. 

— Так... я краще йду до себе… — Еніка схопила чашку й пішла до себе в кімнату. 

... 
 
Денис Красновський сидів у своєму офісі, втупившись у монітор, але нічого не бачив. 

Слова перед очима зливалися у нерозбірливу кашу, а файли на робочому столі виглядали як хаотичний набір цифр і букв, які абсолютно не цікавили його в цю хвилину. 

Телефон знову задзвонив і він важко видихнув. 

На екрані світився номер, який надокучав йому останні кілька днів. 

Віка. Колишня. Та, яка його лише запевнила у словах його матері, яка говорила не довіряти жінкам. 

Денис відкинувся на спинку крісла, дивлячись, як телефон вібрує на столі. 

І не взяв слухавку. 

Але вона була вперта, як і завжди. 

Через десять секунд дзвінок повторився. 

— Трясця… — пробурмотів він і таки підняв. 

— Денисе, привіт! — завчено бадьорий голос на тому кінці дроту. 

— Що тобі, Віко? 

— Ой, який ти одразу різкий… Ми ж з тобою нормально розійшлися. 

— Віко, я працюю. 

— Та невже? І що ж там такого важливого в тому твоєму Мукачеві? 

Він стиснув зуби, відчуваючи, як всередині піднімається знайоме дратування. Сьогодні треба було звірити всі витрати на послуги редакторів, перевірити виконання планів, а тут...  

— Слухай, — продовжила вона, навіть не чекаючи відповіді, — я тут подумала… Може, ми дарма так швидко все закінчили? 

— Дарма? — Денис глузливо хмикнув. 

— Ну, ти ж мене знаєш. Ми ж з тобою були чудовою парою. 

— Так, були. А тепер — ні. 

— Ти мене навіть не вислухаєш? 

— Вислухаю. Три хвилини. 

Віка видихнула, збираючись із думками. 

— Ну дивись, я розумію, що ти образився… 

— Образився? 

Він навіть засміявся від цього слова. 

— Ну, Денисе, ти ж знаєш, як усе було. 

— О, ще як знаю. 

Як вона крутилася біля його друзів, як зникала на вихідні, як щоразу переконувала його, що це він у всьому винен. Скільки разів він закривав очі? Скільки разів переконував себе, що в нього просто параноя.? Це тривало доти, доки все не стало занадто очевидно. А потім він зрозумів... просто зрозумів, що йому нарешті бійдуже.  
 
— Я думала… може, приїхати до тебе? 

Цього разу він замовк на кілька секунд, просто дивлячись у стелю. 

А потім коротко відповів: 

— Не треба. 

— Денисе… 

— Бувай, Віко. 

І просто кинув слухавку. 

Телефон ще кілька секунд мовчав, а потім на екрані висвітилася смс-ка. 

"Ти ще про мене згадаєш." 

"Та певно, що ні." 

Він відклав телефон, потер скроні і нарешті спробував повернутися до роботи. 

Але щойно він відкрив документ, як у голові раптово засвітилися каро-зелені очі, повні злості. 

І губи, які горіли після ляпаса.  
 Еніка Чопик тепер сиділа в його голові, і позбутися її було ще важче, ніж усіх решти до неї.