Розділ 4.2

Наступного дня Еніка вирішила перетворитися на ніндзю.

Красновський? Його не існує.

Якщо вона бачить його на горизонті — різкий поворот у провулок.
Якщо чує його голос — підозріле вивчення підлоги.
Якщо хтось про нього згадує — перемикає тему так швидко, що аж вуха свистять.

План був простий. Продовжувати жити своїм життям. Робити вигляд, що ніякого поцілунку не було. Не червоніти, коли його згадують.

Але план мав серйозні вади.

Бо Красновський — наглий.

Він не давав їй спокою, навіть коли не був поруч.

— Йой, Чопик, а ти чого червона, як той перець? — допитувалася Марта, коли вони сиділи в бібліотеці.

Марта час від часу забігала до Еніки на роботу. Казала, що їй подобається бути в бібліотеці, хоч і книги вона читати не любила.

— Та я ж не червона! — Еніка різко відвела погляд.

— Хто це зробив: Іван чи отой столичний хлоп з яким ти знайома чи то не знайома?

— Не згадуй його! — прошипіла вона, оглядаючись.

— Ой, та ти ще більше гориш! — Марта заходилася сміхом.

Еніка втиснулася в стілець і спробувала подумати про щось серйозне.

Наприклад, про бібліотеку.

Про новий проєкт, який начальство наказало провести про легенди Закарпаття.

Про…

Про те, як нахабно Красновський на неї дивився перед поцілунком.

...

Наступний ранок у бібліотеці починався спокійно.

Але то був лише фальшивий спокій.

Бо о десятій ранку, коли Еніка лише встигла взяти чашку кави і мрійливо вдивитися у вікно, у читальному залі почався гучний диспут.

І, холера ясна, головними героями були дід Ференц і Оксана.

— Та що ви мені кажете, що Інтернет знає все?! — обурено верещав Ференц. — То в тому вашому Інтернеті кожен дурень може написати, шо хоче!

— Але ж інформація перевірена! — Оксана розвела руками.

— Перевірена?! — дід Ференц аж тростину об підлогу гупнув. — Та най мене качка копне, якщо в тих ваших статтях хоч одне правдиве слово!

— Ну чого ви зразу так? — Оксана вже хапалася за голову.

— Бо я в житті не бачив, шоб історію України писали на телефоні! — Ференц гнівно обернувся до Еніки. — Пані Еніко! Скажіть, шо вони там вигадують!

— О, нє, я в те не лізу, — одразу відмахнулася вона.

— Пані Еніко! — Оксана зробила очі, як в кота перед їжею. — Ну скажіть же йому!

— Я вам скажу, шо мені ще жити хочеться! — буркнула вона і зробила ковток кави.

Але дід Ференц не здавався.

— От раніше в нас були грамотні книжки!

— Та вони й зараз є, — заперечила Оксана.

— Є?! — Ференц підняв брови. — То чого я не можу знайти “Кобзаря”?!

— Бо ви його не в ту шафу поставили! — заволала Оксана.

— Я?! — Дід вказав на себе. — Та я шо, в житті би не поставив Кобзаря до детективів!

— А я його позавчора там і знайшла!

Мовчання.

Ференц глибоко вдихнув, немов розумів, що його підловили.

— Шо ж, буває… — буркнув він.

— Та йдіть ви вже, он чаю заспокійливого випийте, — махнула рукою Оксана.

— Ой, лиш би той чай не був із тих ваших Інтернетівських трав! — Ференц знову кинув грізний погляд і рушив до виходу.

Як тільки двері за ним зачинилися, Еніка врешті зробила ще один ковток кави і похитала головою.

— То шо, ще раз нагадаємо, хто де книги ставить?

Оксана втупилася в стелю.

— Ой, Еніко, а можна мені теж чай? Але з валер’янкою.

...

Коли Ференц нарешті виніс свій обурений дух із бібліотеки, а Оксана пішла пити заспокійливий чай, Еніка нарешті отримала свою порцію тиші.

Але довго це не тривало.

Бо коли вона повернулася до каталогу, на очі трапилася книга, яку вона мала би почитати, перед проектом... «Легенди Закарпаття».

Вона з цікавістю пройшлася по ній рукою, відкрила книгу десь посередині і почала читати:

«Колись, у давні часи, жила в Карпатах дівчина, яка мала серце, що не знало любові. Чоловіки приходили до неї, падали до її ніг, просили хоч краплину ніжності, але вона сміялася і відкидала їх. Однак одного разу вона зустріла юнака, який не боявся її холоду. Він був гордим і впертим, як гірські вітри, і коли вона сказала, що його не хоче — він лиш усміхнувся і пообіцяв, що вона сама прийде до нього.

Це розлютило її, і вона прокляла його:

— Най тебе кохання палить, поки ти не впадеш на коліна переді мною!

Але він лиш відповів:

— Най тебе те саме кохання знайде, коли будеш тікати від нього.

І тоді доля вирішила посміятися з них обох.

Бо одного дня вона прокинулася і зрозуміла, що не може жити без нього.

А він… він більше не прийшов.

Так вона блукала Карпатами, шукаючи його, але не знаходила.

І кажуть, що донині, коли у горах здіймається вітер, то це її голос — бо вона шукає його і не знаходить.

А кохання... воно не терпить гордих».

Еніка замерла, затиснувши книгу в руках.

Щось у цій історії її зачепило.

«Най тебе кохання знайде, коли будеш тікати від нього».

...

— Йой, та шо я тут прочитала! — вибухнула Еніка, грюкнувши книгою по столу в кімнаті персоналу.

Оксана, яка щойно проковтнула ковток чаю, ледь не вдавилася.

— Ти мене хоч попереджай, як шось таке робиш!

— Та тут така холера, — Еніка сіла навпроти і грізно відкрила книгу. — Слухай сюди!

І вона запалила: переказала всю історію про горду дівчину, яка відкидала чоловіків, аж поки сама не закохалася, але тоді було вже пізно.

Коли вона захлопнула книгу, Оксана сиділа з таким виразом обличчя, ніби оцінювала всю глибину всесвіту.

— Ну, Еніка… Я не знаю, як тобі сказати…

— Що?

— То ти, та дівка з легенди.

— Йой, най би тебе качка копнула!

— Ну а шо?! — Оксана розвела руками. — Горда, женеш хлопців геть, а потім сама ж мучишся.