Розділ 4.1

Еніка відчула його шостим чуттям. 

Це відчуття, коли знаєш, що зараз або комусь розіб’єш обличчя — або свою нервову систему.

Вона повільно відставила чашку і повернула голову.

У дверях кав’ярні, як грім серед ясного неба, стояв Денис Красновський.

Його сірі очі повільно пробіглися по залу, а потім зупинилися на ній.

І от тут почалося найгірше.

Він усміхнувся.

Не просто усміхнувся, а так, ніби щойно виграв якусь чортову битву.

— Ой-йой, — Марта під столом копнула її в ногу, але голосом звучала, як ніби на Різдво розпакувала подарунок. — Ну, файтоско, в тебе явно черга з мужчинчиків намічається.

— Най би тебе шляк трафив, — просичала Еніка, не відриваючи погляду від Красновського.

Він не рушив з місця, просто стояв, всім своїм видом показуючи, що отримав настрій на цілий день.

Івана він теж, звісно, помітив. Але не рухався. Він просто стояв біля входу, схрестивши руки, і розглядав сцену перед собою, ніби оцінив би картину в музеї.

Але Денис Красновський не був би Денисом Красновським, якби проявив слабкість.

Ні, він не підійде.

Він не дасть їй задоволення думати, що це його якось зачепило.

Тому він спокійно повернувся до бариста, зробив вигляд, що розглядає меню, і замовив каву на виніс.

— Може познайомишся з ним? — шепотом запитала Марта.
— Та ми вже. — відповіла тихо їй. 

Іван крутив головою на всі сторони.

— Ви знайомі?

— Та ні, — надто швидко відказала Еніка.

— Зовсім не знайомі, — додав Красновський, не обертаючись.

Він взяв свій напій, затримався рівно на три секунди, а потім повільно вийшов із кав’ярні, навіть не глянувши в їхній бік.

Просто вийшов.

Так, ніби нічого не сталося.

Так, ніби він просто пив каву у місті, де йому плювати на одну вперту рудоволосу дівчину.

Але, холера ясна…

...

Наступного дня небо затягнулося важкими хмарами, і в повітрі пахло дощем.

Еніка спізнювалася на роботу, бо ранковий транспорт у Мукачеві жив своїм окремим життям — тобто коли йому заманеться, тоді й приїде.

— Ой, та щоб його, — бурчала вона, пробираючись вузенькою вуличкою в напрямку бібліотеки.

І все б нічого, день як день, якби раптом з-за рогу не з’явився Красновський.

«От, біда!»

Він ішов їй назустріч — у чорному пальті, з легким розслабленим виразом обличчя, наче нічого не сталося.

Але ж сталося.

Вона не збиралася заговорювати першою.

І, напевно, він теж…

Але в останній момент, коли вони майже розминулися, Красновський кинув фразу, що підірвала її, як сірник у бензині.

— Ну що, як там твій кавалер?

Еніка різко загальмувала, повернулася до нього, і в її очах засвітилася блискавка.

— А тобі яке до того діло?!

Красновський зупинився, примружився і зробив вигляд, що думає.

— Та так, просто цікаво, — він знизу вгору оглянув її, і в його погляді було занадто багато нахабства.

— Цікавість до добра не доводить, Красновський.

— А ти звідки знаєш? У тебе ж характер, як у їжака.

— Ой, та як би я могла, то ти би тут уже їжаком став!

— Який яскравий образ, — посміхнувся він, але в голосі вже чулося роздратування.

— Я з тобою не балакаю!

— А чого тоді кричиш?

— Бо ти мене бісиш!

— О, так мені тепер радіти, що викликаю у тебе такий спектр емоцій?

Еніка зціпила зуби.

— Красновський, або ти зараз зникаєш, або я спалю тебе силою думки.

— Ну-ну, я ж бачу, що ти мене не хочеш тут бачити.

— Абсолютно не хочу!

— Брехня, — нахилився він ближче, і вона відчула, як її тіло напружилося.

— Красновський, відвали!

— Точно хочеш, щоб я відвалив?

— Сто відсотків!

Він дивився на неї кілька секунд, а потім…

Раптово притягнув до себе й поцілував.

Гаряче. Вперто. Різко.

Так, ніби намагався довести їй щось без слів.

Але замість того, щоб розтанути, як, можливо, він очікував…

ЛЯПАС.

Гучний. Звучний.

Красновський відірвався від неї, повільно провів рукою по щоці й… усміхнувся.

— О, тепер я точно знаю, що подобаюся тобі, Чопик.

— Ах ти, казанова недороблений!!! — вибухнула вона й розвернулася, швидко пішовши геть.

Але, холера ясна…

Її губи все ще горіли від його поцілунку.