Розділ 3.2

Еніка зітхнула, повільно підняла голову й увімкнула свій найофіційніший голос.

— Пан інспектор, ситуація повністю під контролем.

Позаду неї ведмідь, все ще намагаючись підвестися і підсковзнувся вдруге.

— Ага, я бачу, — інспектор перехрестив руки на грудях, уважно розглядаючи погром.

— Це винятковий випадок! — наполягала вона.

— Ага, а ось це, напевно, ваша інноваційна система розваг? — він кивнув на Ференца, який тепер розмахував книгою, наче то була святкова паска, і бубонів щось про «кінець бібліотечного світу».

Оксана не витримала й захихотіла.

— У вас унікальний підхід до бібліотечної справи, — зітхнув інспектор. — Може, мені теж одягнути костюм ведмедя, щоб органічніше влитися в атмосферу?

Еніка зціпила зуби.

— Якщо ви мені допоможете його вигнати з бібліотеки, я готова розглянути вашу пропозицію.

— Звучить заманливо, — він хитро всміхнувся.

— Ой, та най мене хто-небудь доб’є… — пробурмотіла вона собі під ніс.

...

Денис Красновський сидів у машині перед офісом, не поспішаючи заводити двигун. Вечір був холодний, мокрий — такий, що навіть місто виглядало втомленим.

Він ніколи не задумувався про те, що Мукачево стане йому звичним.

Він усміхнувся сам до себе, згадавши, як Еніка нещодавно кидала йому блискавки зі своїх каро-зелених очей.

«І що мене до неї так тягне?»

Це питання він собі ставив уже багато разів. Але відповіді не знаходив.

Його телефон задзвенів. Він глянув на екран.

Віка.

Він закотив очі, але таки відповів.

— Денисе, привіт! Я думала, ти пропав.

— Просто був зайнятий, Віко.

— Ну, тоді знайди час для мене. Давай я приїду?

Зробивши паузу відповів.

— Ні, не потрібно.

— Чому ти так зі мною?

Він глянув на нічне місто.

«Та нічого. Просто ніколи більше не хочу тебе бачити».

Але він цього не сказав.

— Бувай, Віко, - і скинув виклик.

Його думки були далеко від Віки.

Вони були там, де каро-зелені очі блищали злостю і дивними прокльонами.

...

— Йой, та най мені хто-небудь пояснить, чого я встаю в суботу о сьомій ранку, аби йти на той проклятий ринок? — буркнула Еніка, натягуючи пальто.

— Бо ти файтоска, а не якась там млява пані, — з гордістю відповіла її бабця Марі, що вже стояла у дверях, загорнута в теплу хустку.

Еніка закотила очі, але сперечатися було марно.

Мукачівський ринок завжди виглядав, як хаотична казка. Тут можна було купити все, від гусячого жиру до китайських навушників. Діди сварилися за місце в черзі по свіжий хліб. Бабці оцінювали яблука, наче вони могли визначити по них фінансовий стан сім’ї продавця.

— Візьми в мене, донечко, — старенька жінка підсунула до неї дерев'яний ящик із сливами. — Чисто з саду!

— Ага, — буркнула Еніка, розглядаючи товар. — Минулого разу такі з саду були, шо я ледве зуби не поламала.

Бабця охнула, але швидко перехрестилася й почала знову пропонувати товар іншому клієнту.

— Йой, Чопик, ти колись язика собі прикусиш! — підколола її Марта, що з’явилася поруч із кавою в руках.
Марта була давньою подругою Еніки ще зі школи. Вона була незаміжньою, смуглявою, дещо схожою на циганочку.

— Ага, і тоді нарешті в тебе буде шанс поговорити більше за мене.

Вони засміялися, пробираючись далі поміж прилавками.

Походивши між прилавками, вони вже збиралися повернути до бабусі Марі, як  з-за рогу вигулькнув Іван — той самий аспірант-історик, який часто приходив у бібліотеку.

— Пані Еніка! — він зупинився перед нею, червоний, як паприка в закрутках.

— Йой, та шо вже? — вона стиснула губи.

— Та я просто… хотів запросити вас на каву.

Марта завмерла, ледве стримуючи регіт.

— Ну все, Чопик, — прошепотіла вона, — Заміж видамо тебе.

Еніка закотила очі.

— Йой, Іване, ну яке там…

— То що, може? — хлопець явно зібрав у кулак усю свою хоробрість.

Еніка співчутливо глянула на Івана. Хлопець так нервувався, що, здавалося, ще трохи — і він почне читати молитви, аби не осоромитися.

— Добре, — зітхнула вона. — Але якщо кава буде погана, я тебе власноруч закопаю під ті архіви, що ти вічно читаєш.

Іван засвітився, як різдвяна зірочка.

— Та я вас у найкраще місце заведу!

— Без тих панібратських «ви» давай. Чи може я виглядаю, як оті бабці? — показала головою на стареньких продавчинь.

— Н-ні! — хлопець заметушився, і Марта ледь не давилася від сміху за її спиною.

— То й добре, — хмикнула вона. — Веди мене, кавовий сомельє.

Марта хитро підморгнула їй  і прошепотіла:

— Я вже почну обирати тобі весільну сукню.

— Най би ти вдавилася, — пробурмотіла Еніка, але не змогла приховати посмішки.

...

Іван переживав кожен ковток кави так, ніби то була якась магічна рідина, здатна вирішити його долю.

— Ну як вам… тобі кава? — з надією запитав він.

Еніка зробила ковток, трохи прижмурилася, ніби оцінювала витримку вина, і важко зітхнула.

— Я скажу чесно, Іване…

— Та кажи, — він стиснув чашку.

— Це… не найгірше, що я пила.

— Ого! — хлопець розцвів. — То… добра кава?

— Нє, просто одного разу мене пригощали таким болотом, що після нього будь-що здається файним.

Іван на секунду завис, але швидко видавив усмішку.

— Ага… Ну то я радий, що це не болото.

— Я теж, бо я б тоді тебе справді закопала під архіви.

Іван видихнув, а вона ледве стримала сміх.

Саме в цей момент відчинилися двері, і в кав’ярню зайшов той, кого вона найменше хотіла тут бачити.