Розділ 3.1

Понедільний ранок видався ідеальним. Небо — чисте, сонце — яскраве, а повітря було таким свіжим, що аж хотілося дихати на повні груди.

Еніка прокинулася без будильника, без думок про роботу і навіть без натяку на роздратування.

— Чудовий день, — пробурмотіла вона, закутуючись у ковдру ще на кілька хвилин.

І справді — жодних проблем, жодних обов'язків. Заслужений вихідний. 

Але варто було їй вийти в місто, як реальність одразу дала про себе знати.

— Еніко! — Оксана, її колега з бібліотеки, вигулькнула з-за рогу, захекана й явно схвильована.

— Та що там сталося? — насторожилася вона.

— Ти сьогодні в бібліотеку не йдеш?
У руках Оксани були якісь папери для принтеру. Напевно вискочила, бо в бібліотеці закінчилися. 

— Я взагалі-то вихідний взяла.

— Ну… — Оксана зам’ялася. — Воно-то так… але тут таке…

— Холера ясна, кажи вже!

Оксана зітхнула.

— У нас там хтось… ну, як би сказати… трохи наробив хаосу.

— Якого хаосу?

— Ну, не зовсім хаосу… Просто… — Оксана знову зупинилася, немов боялася, що її зараз вдарять. — У нас там інспекція. І… ну…

— Ой лишенько, — Еніка закотила очі. — І шо?

— І ми трохи не готові…

Еніка вже хотіла відповісти, що це не її проблема, але внутрішній бібліотекар у ній не зміг просто так проігнорувати.

— Все, йду, — пробурмотіла вона й прискорила крок.

Наступні кілька годин мали бути спокійними, казала вона собі.

Але це був той самий день, коли вона дізнається, що доля має на неї зовсім інші плани.

...

Коли Еніка увійшла в бібліотеку, їй одразу захотілося розвернутися й вийти.

По залу літали папери, каталоги були розкидані на столах, а десь із глибини приміщення лунав знервований голос Йосипа, який явно намагався пояснити комусь щось про «повагу до книг і порядку».

— Та шо тут за апокаліпсис? — прошипіла Еніка, намагаючись не показати, як у неї вже почала сіпатися брова.

— Ну, коротше, — Оксана безпорадно розвела руками, — у нас тут інспекція з Києва, а ще…

— Що ще?

— І студенти прийшли з якоюсь благодійною акцією.

— Так це ж добре.

— Ну… вони вирішили трохи «оживити бібліотеку».

— Яким чином?

І тут із глибини залу вибіг хлопець у костюмі ведмедя, який явно хотів розважити дітей, але замість цього налякав старого Ференца, що тепер кричав, як потерпіла душа.

— Що за… — Еніка протерла очі, думаючи, що в неї почалися галюцинації.

— Це їхня анімаційна програма, — прошепотіла Оксана.

— А вони не могли попередити?

— Ну… Вони думали, що це додасть атмосферності.

— Атмосферності? — у голосі Еніки вже з’явилися металеві нотки. — Це бібліотека, а не цирк на дроті!

Вона зробила глибокий вдих, щоб не почати кричати, і знову оглянула зал.

— Так. Усі зупинилися.

Але її ніхто не слухав. Ведмідь почав роздавати дітям цукерки, а літні відвідувачі перелякано відсувалися до полиць, немов боялися, що зараз тут почнеться дискотека.

— О, а я вам казав, що то все ваша система! — раптом почувся голос Ференца. — То ви своїх роботів сюди запустили, тепер ще й тих звірів, та шо ж це робиться?

— Пан Ференц… — почала Еніка, але її голос потонув у загальному гаморі.

Вона закрила очі і подумала, що цей день уже нічим не може стати гіршим.

— Так! Усі! Заспокоїлися!

Еніка гримнула по столу так, що навіть ведмідь із цукерками завмер на місці. Усі розмови в залі обірвалися. Діти здивовано кліпали, пенсіонери зітхнули з полегшенням, а Оксана заховала усмішку за книжкою.

— У нас тут що? — повільно вимовила вона, обводячи поглядом усіх.

— Благодійна акція! — пискнув ведмідь.

— Благодійна? — перепитала вона. — Це більше схоже на цирк на виїзді.

— Але ми ж…

— Мовчати.

Ведмідь опустив голову, цукерки випали з його лап.

— А тепер слухайте уважно. Це бібліотека, а не поле для експериментів! Діти хай розбирають книги, пенсіонерам чай на рецепції, ведмедя вивести!

— Але…

— ВИВЕСТИ!

Ведмідь із пониклими плечима поплентався до виходу, а інші студенти боязко розходилися по залі. Еніка ще раз глибоко вдихнула, відчуваючи, що їй треба терміново літр валер'янки.

І саме в цей момент відчинилися вхідні двері.

До бібліотеки зайшов інспектор.

І перше, що він побачив, це зал, у якому ще літають цукерки, діти повзають аби зібрати ті цукерки, а Ференц все щось бубнів.

— Боже милий… — видихнула Еніка.

Інспектор звів брови, поглянув на весь цей хаос, потім перевів погляд на неї.

— Я так розумію, я вчасно?

Їй захотілося просто розчинитися у повітрі.

Еніка стояла як вкопана. Перед нею — інспектор, людина, від якої залежав престиж бібліотеки, а навколо… карнавал, який пішов не за планом.

Ведмідь, якого ще не встигли вивести, похмуро збирав цукерки з підлоги разом з дітьми. Ференц у кутку махав руками, наче збирався вигнати диявола зі стелажів, а дід Йосип театрально хрестився, кидаючи на інспектора погляд, повний надії.

— Ви не подумайте, — швидко почала Еніка дивлячись на інспектора. — Це не щодня так!

— Невже? — він зсунув окуляри на кінчик носа. — Значить, ви хочете сказати, що тут зазвичай спокійно?

І тут, як на зло, ведмідь підсковзнувся, гепнувся на підлогу, зачепивши ногами стелаж, а на нього звалилося кілька книг.

Тиша.

Ференц хапається за серце. Дід Йосип знову хреститься. Оксана закриває рот руками, щоб не засміятися.

Еніка заплющує очі й зітхає.

— Добре, — інспектор кладе теку на стіл. — Розкажіть, що тут відбувається.

Ведмідь, намагаючись підвестися, хрипло додає:

— Благодійність.

Еніка згрібає обличчя руками.

Ну, холера ясна, день вдався.