Розділ 2.2

Денис Красновський сидів у своєму офісі, втупившись у монітор. Екран світився цифрами, таблицями й якимись важливими листами, які давно треба було прочитати. Але все це його зараз мало цікавило.

За останні дні він помічав дивну річ: думки про Еніку Чопик вперто не хотіли його залишати.

Це було не схоже на нього.

Йому завжди вистачало кількох хвилин, аби вкласти жінку у визначену для неї категорію:
- Якщо легка й зацікавлена – для розваг.
- Якщо занадто серйозна – не варта часу.
- Якщо пихата – тим більше не варта часу.

Але Еніка…

Вона не підходила під жодну категорію. Вона проігнорувала його, і це дратувало.

«Бульдозер» – перше слово, яке прийшло йому в голову, коли він її зустрів. Але водночас… щось у ній зачіпало.

Денис клацнув мишкою, відкриваючи список дзвінків, і зупинився на номері партнера з яким все відкладав розмову.

— Холера ясна, — пробурмотів він, сам не розуміючи, чому взагалі згадав цю фразу.

У двері постукали.

— Денисе Валерійовичу, Вас чекають.

Він видихнув, глянув у дзеркальну поверхню вікна, відзначив, що виглядає так само бездоганно, як завжди, і вийшов із кабінету.

...

Денис вийшов з офісу видавництва  втомлений, роздратований і з єдиною думкою — йому потрібна кава. Бажано міцна, без зайвих питань і з нормальним баристою, а не з цими новомодними «ми вам зробимо флетвайт з вівсяним молоком».

Його ноги самі понесли до кав'ярні, де він зазвичай пив свою вечірню дозу кофеїну.

І тут, біля входу, він мало не зіткнувся з фігурою в темному пальті, з рудуватими хвилями волосся, що розсипалися по плечах.

— О, то Ви знову, пані Бульдозер?

Еніка різко підняла голову, і її каро-зелені очі звузилися.

— О, та це знову ви, пане… Непотрібний у моєму житті?

— Оригінально, — Денис усміхнувся краєчком губ. — Ваша творчість вражає.

Вона закотила очі, але він помітив, як її пальці на мить стиснули стакан кави.

— Ну що ж, тепер ви переслідуєте мене?

— Я? Тебе? — він розсміявся. — Повір, якби я вирішив переслідувати, ти б цього навіть не помітила.

— Холера ясна… — пробурмотіла вона, обходячи його.

Але Денис зробив крок убік, перекриваючи їй дорогу.

— А якщо я пригощу тебе кавою?

— А якщо я відмовлю?

— Відмовишся. Але тільки перший раз.

Еніка мовчала кілька секунд, а потім, пирхнувши, обійшла його, навіть не озирнувшись.

— Побачимося, пані Бульдозер, — кинув він їй услід.

— Най тебе холера ясна побачить, — пробурмотіла Еніка.

Вона ще кілька хвилин стояла на місці, дивлячись на свій стакан капучино, ніби він мав пояснити, якого біса її життя перетворюється на якусь романтично-істеричну комедію.

— Слухай, — пролунав позаду знайомий голос. А вона ж подумала, що він вже пішов геть. Вона не поверталася, але відчувала, як Красновський наближається.

— Ти хочеш мене нервувати, правда? — вона різко розвернулася, майже ляпнувши йому стаканом по грудях.

Денис лише всміхнувся.

— Ти мені цікава, Чопик.

— Йой, та най тебе качка копне!

Він підняв брову, явно смакуючи її реакцію.

— Качка? Оце новеньке.

— А ти шо, турист, звичної лайки не знаєш?

— Ну… після наших зустрічей вчу нові слова.

Вона стискала стакан, відчуваючи, як гаряча злість хвилею накочувала.

— Ну, слухай, Красновський, — почала вона, роблячи крок ближче, — я тобі зараз розкажу всю правду.

— О, я в передчутті.

— Ти в мене, як той будяк у полі! Ніяк не обходишся, всюди лізеш!

— Будяк? — Денис ледь стримав сміх.

— Ага, такий колючий, такий шось мудрий, а як зачепишся — цілий день свербить!

— Ти мене ще в кропиву запишеш, Чопик.

— Та якби могла, то б у кропиву й запхала, аби вже спокійно було!

Денис розсміявся, а вона відчула, як її ще більше розбирає злість.

— Я тобі шо, атракціон якийсь?

— Ти для мене як ціле закарпатське весілля, Чопик. І перша чарка, і остання, і та, що зранку вже не треба, — його очі хитро звузилися.

— Йой, аби тебе завірюха з'їла, — пробурмотіла вона й пішла вперед, не озираючись.

Але, холера ясна, вона все ще чула його сміх за спиною.

Еніка йшла швидко, стискаючи в руках стакан кави, ніби той міг захистити її від нахабства Красновського. Але відчуття, що він усе ще усміхається їй у спину, не зникало.

— Чопик, зачекай.

— Та най тебе шляк трафить, Красновський!

— Ну от, — його голос був занадто близько, і вона відчула, як мурахи пробігли по спині. — Ще пару таких фраз, і я вивчу весь твій словник проклять.

Вона різко розвернулася.

— Шо тобі знов треба?

— Може, таки погодишся на каву?

— Я вже маю каву.

— О, а як щодо вина?

— Красновський, я радше вип’ю оцет.

— Мені здається, ти й оцтом мене б хлюпнула.

Вона стиснула зуби.

— Думка файна, лиш шкода доброго оцту.

Денис хмикнув, а тоді різко нахилився ближче.

— А якби я поцілував тебе просто зараз?

Еніка ледь не впустила каву.

— Ти шо, з дуба рухнув?!

— Цікава реакція.

— Та якби ти попробував, то я би тебе тим стаканом в лоба влупила!

— Думаєш, я не встиг би ухилитися?

Вона різко зробила крок назад, відчуваючи, що ця близькість небезпечна.

— Красновський, або ти мені дорогу не переходь, або я десь найду гострого патика.

— О, так вже патика? — він схрестив руки. — Дівчата зазвичай або б’ють, або цілують. Ти, певно, третя категорія?

Еніка спалахнула.

— Я та, що тебе в могилу зажене, якщо не відчепишся.

— О, нарешті трохи вогню.

Її пальці стиснули стакан до білого.

— Ти мені не подобаєшся.

— Щось мені підказує, що це брехня.

— Та ти…

— Я?

Вона мовчала рівно три секунди, а потім просто плюнула: