Розділ 2.1

У бібліотеці пахло старим папером, пилом і трохи кавою — хтось із працівників знову порушив правило про заборону напоїв у робочій зоні. Еніка мовчки перекладала книги на нижню полицю, ловлячи погляди відвідувачів.

День здавався тихим, але у спокійній атмосфері ховалися маленькі драми. Колега Оксана шепотіла щось по телефону, напевно, вкотре обговорюючи чужі життя. Старий бібліотекар пан Йосип намагався полагодити принтер, бурмочучи під носа.

Еніка відволіклась на звук дощу, що краплями стікав по старих вікнах. Її пальці мимоволі ковзнули по корінцю старої книги з потертою шкіряною обкладинкою. "Легенди Закарпаття".

Щось у цій книзі притягувало її. Вона сіла за стіл, обережно перегортаючи сторінки, відчуваючи дивне тепло від паперу.

Час ішов повільно. Робочі години тягнулися, наче густий мед. Еніка думала про те, що десь там, за вікном, життя йде швидше, яскравіше. Але поки вона була тут — у своїй маленькій тихій фортеці.

Еніка схилилася над книгою, її пальці торкалися пожовклих сторінок, ніби зчитуючи тепло від давніх історій. За вікном дощ сипався дрібними нитками, обплітаючи місто в'язкою сірістю. У бібліотеці стояла тиша, наповнена лише шурхотом перегорнутих сторінок.

Вона читала про відьомські легенди, про забуті обряди, які колись проводили на Закарпатті. Серце билося трохи швидше.

— Пані Еніко! — голос Йосипа прорізав тишу. — Відвідувачі чекають на абонементі!

Вона піднялася, поправила волосся і стримано попрямувала до стійки, відчуваючи, як незримі нитки старовинних історій ніби вже вплітаються в її власне життя.

Еніка зосереджено стукала по клавішах, поки мишка в її руці методично клацала. У бібліотеці стояла тиша, лише зрідка її порушувало перегортання сторінок чи стишені голоси біля рецепції. Вікна були трохи запітнілі від осінньої вологи, і крізь них ледь виднівся зелений купол монастиря, що здіймався над містом.

— Пані Чопик, — гукнула бібліотекарка Олена Іванівна, — тобі знову хтось написав у книзі скарг.

Еніка тільки закотила очі.

— Напевно, знову пан Ференц, що вважає, ніби я налаштувала комп'ютер проти нього?

— Він, — усміхнулася Олена.

Еніка вставила закладку у відкритий блокнот і пішла до рецепції. Її кроки відбивалися у просторій залі, серед високих дерев'яних полиць, що пахли старими книгами.

— Чого йому тепер не вистачає? — пробурчала вона, гортаючи сторінки книги скарг.

«Пані Еніка Чопик вважає, що вона надто розумна, аби допомогти старій людині...»

— Ох, та холера ясна!

Олена Іванівна лише сміялася, прикриваючи рот рукою.

Еніка затрималась біля книги скарг, нервово постукуючи нігтем по її обкладинці. За вікном сіра мжичка повільно стікала по склу, створюючи майже гіпнотичний візерунок. Її губи скривилися у ледь помітній усмішці — ця бібліотека стала її власним маленьким царством, а такі, як пан Ференц, були лише дрібними бур’янами, що час від часу намагалися пробитися крізь щільний шар її терпіння.

Вона повільно обійшла стіл рецепції, ловлячи на собі погляди двох студентів, що сиділи біля вікна. Один із них спробував затримати її погляд, але Еніка навіть не глянула в його бік — натренований за роки ігнор, яким вона вправно користувалася.

— Еніко, а в тебе завжди такий бойовий настрій? — пожартувала Олена Іванівна, поправляючи окуляри на носі.

— У мене немає бойового настрою. Це звичайний робочий стан, — відповіла вона, наче відрізала.

Еніка повернулася до свого столу. Невеличка лампа кидала тепле світло на папери, а запах кави з термоса, який вона завжди приносила з собою, змішувався з ароматом старих книг.

Дощ барабанив по вікнах, ніби хтось навмисно намагався вибити її зі стану спокою. Еніка відсунула стопку паперів і відкинулася на спинку стільця. Їй подобалася ця глуха година, коли читачів залишалося зовсім мало, а бібліотека потопала у тиші, ніби величезний живий організм засинав.

Вона піднялася, неквапливо пройшлася поміж стелажами, торкаючись кінчиками пальців потертих обкладинок. У кожної книги була своя історія. Колись вона вважала, що люди такі ж — у кожного свої таємниці, запилені спогади і незгадані болі. Але з роками зрозуміла: книги чесніші. Вони не прикидаються.

У кутку сидів літній чоловік, занурений у старий фоліант. Біля вікна дві дівчини перешіптувалися, ховаючи в руках смартфони. Тиша бібліотеки була сповнена невидимих рухів — шелесту сторінок, тихих зітхань, тріску дощових крапель по склу.

— Пані Еніко...

Вона здригнулася. Голос належав Івану, аспіранту з історичного факультету — скромному хлопцеві, що щодня приносив нові питання.

— Так?

— У вас є книга про роди Березького комітату?

Вона провела хлопця до потрібного стелажа, слухаючи його плутані пояснення про курсову.

Коли він пішов, у бібліотеці знову запанувала тиша. Еніка притулилася лобом до холодного скла і подивилася на мокре місто за вікном. Десь там, серед ліхтарів і бруківки, точилися чужі життя — гарячі, безладні, повні невисловлених бажань.

Еніка відірвала погляд від вікна, потираючи пальцями скроні. Її думки були такі ж заплутані, як старі каталоги у підвалі бібліотеки, які ніхто не мав часу чи бажання розбирати.

— Чопик, ти ще тут? — голос Олени Іванівни змусив її здригнутися.

— А де ж іще? — вона натягнула на губи усмішку.

— Іди вже додому, вечір такий тягучий. Ще почнеш з книгами говорити.

Еніка хитро всміхнулася.

— А звідки ви знаєте, що я цього ще не робила?

— Бо в тебе вони б точно відповідали.

Еніка пирхнула, збираючи розкидані папери зі столу. І справді, пора вже змиватися. Вона зітхнула, заправила пасмо рудого волосся за вухо й підійшла до стелажа, де ще зранку залишила ту саму книгу — “Легенди Закарпаття”.

— Ну що, старенька, може, ти мені хоч поясниш, як зробити життя цікавішим?

Книга, звісно, мовчала. Бо що з неї візьмеш?