Розділ 1.2

Еніка вдивлялася в монітор, ніби рядки з тексту могли приховати її від реального світу. Запах старих книг і кави, що доносився з кабінету завідувачки, переплітався у повітрі з тихим шурхотом перегортаних сторінок. Осінній день просочувався крізь великі вікна, забарвлюючи читальний зал приглушеним золотом.

Звуки бібліотеки завжди мали на неї заспокійливий вплив — шепіт студентів, стук олівців по паперу, шурхіт каталогів. Тут вона почувалася у своїй стихії — тіні між книжковими полицями ховали її від зайвих поглядів, від світу, де люди вміли ранити просто словом.

Але коли двері скрипнули, цей спокій похитнувся.

— Пані Чопик, чи можна тут знайти щось про західноєвропейську архітектуру?

Голос був низький, з тією характерною легкою насмішкою, яка могла б вивести з рівноваги кого завгодно — але тільки не її.

Еніка не одразу підвела голову, намагаючись виграти кілька секунд. Вона вчепилася пальцями у сторінку книги, ніби та могла стати її щитом.

— Записуйте запит на картці, — кинула вона рівним голосом, не підводячи погляду.

— А якщо мені потрібна консультація?

Тепер вона подивилася на нього.

Денис Красновський стояв сперши руку на стійку, у темно-синій сорочці, що підкреслювала широкі плечі. Його сірі очі ніби вивчали її, повільно ковзаючи від рудих пасм волосся до застебнутого комірця зеленої блузи.

— Якщо вам потрібна консультація, є вільні комп'ютери.

Він усміхнувся — повільно, ніби пробував її на міцність.

— Ви завжди така привітна, пані Чопик?

Еніка відчула, як по шиї пробіг гарячий жар, але тримала обличчя незворушним.

— Лише з тими, хто не розуміє, що таке тиша в бібліотеці.

Денис хмикнув, відкинувшись на спинку дерев'яного стільця.

— Ну, тепер я точно приходитиму сюди частіше.

— Це не кав'ярня, пане Красновський. Тут не подають капучино з мигдалевим молоком.

— А даремно, — він примружив очі. — Думаю, у вас вийшло б готувати найгостріші кави у місті.

Еніка ледь помітно стисла губи, щоб не видати усмішку.

— Бібліотека працює до шостої. Якщо хочете записати книгу, маєте п'ять хвилин.

Він нахилився трохи ближче, так що вона відчула ледь вловимий аромат його парфумів — гіркувато-деревний, із нотками бергамоту.

— Я наполегливий, пані Чопик. Ми ще побачимося.

Він зник між стелажами, залишивши за собою легкий запах і ледь помітне тремтіння десь під її ребрами.

Еніка зробила кілька глибоких вдихів, намагаючись приборкати дивний жар у грудях.

...

Денис Красновський сидів у напівтемному барі на околиці міста, крутячи в пальцях недопиту склянку віскі. Погляд байдуже ковзав по брудних скатертинах і мерехтливих відбитках світла в склі. Він був тут не вперше — і не востаннє.

Вечір тягнувся ліниво, як розтоплений мед, а розмови довкола здавалися далекими і безглуздими. За сусіднім столиком двоє дівчат голосно реготали, мабуть, від дешевого вина. Одна з них періодично кидала на нього грайливі погляди, але Денис навіть не зробив вигляд, що помітив.

Жінки були для нього фоном — приємним, бажаним, але не більше. Його не цікавили їхні думки чи переживання. Вони з'являлися в його житті швидко й так само швидко зникали, залишаючи по собі лише запах парфумів і стерті номери в телефоні.

Після переїзду в Мукачево життя втратило гостроту. Робота у видавництві хоч і приносила трішки задоволення, але все тут було не те. 

У дверях бару з'явився Льоша — його давній знайомий, такий самий вільний, як і він.

— Красновський, знову в медитаціях?

Денис лише смикнув куточком губ.

— Я просто спостерігаю.

— За чим? За тим, як життя проходить повз?

— Хоч хтось тут говорить розумні речі.

Льоша засміявся, хлопнув його по плечу і замовив собі пиво.
...

У квартирі було тихо. Тільки ледве чутний шум міста за вікном нагадував, що життя не зупиняється навіть тоді, коли ти сам втомився від нього. Денис кинув ключі на комод, розстебнув сорочку й повільно пройшов до кухні. Випив склянку води й оперся руками об стільницю.

Він міг би бути ким завгодно — успішним бізнесменом, мандрівником, навіть художником, якби не ця дірка всередині, що ніяк не затягувалася. Йому здавалося, що він давно втік від минулого, залишивши його десь у київських двориках. Але воно тяглося за ним, як тінь.

Телефон на столі підморгнув новим повідомленням. Дівчина з бару писала, запрошувала на вечерю. Він навіть не згадав її імені.
«Якось іншим разом» - відписав.

Він видалив діалог і відкинув телефон.

Раніше Денис вважав себе мисливцем, який завжди потрапляє у ціль, але сьогодні зрозумів, що він сам давно став здобиччю — власної порожнечі, власних ілюзій.

Денис відкинувся на спинку стільця, спрямувавши погляд на стелю, ніби там було написане пояснення всьому його життю. Спогади накочувалися непрошено.

Київ. Тісна квартира на Оболоні. Голос матері, завжди різкий, як лезо ножа:

— Ти такий самий, як твій батько...

Він ненавидів ці слова, бо не знав, ким був його батько. Тільки фотографія в старому альбомі — високий чоловік із сірими очима. Схожий. Надто схожий.

— Жінкам довіряти не можна, синку... — одного разу шепнула мати, коли Денис був ще підлітком. — Вони вміють робити боляче.

Він тоді не зрозумів, але пам'ятав ці слова, коли кожна нова жінка в його житті ставала черговою галочкою в списку коротких перемог.

Порожній погляд у темряву кухні.

Йому було б легше ненавидіти їх усіх, як навчила мати. Але щось у ньому пручалося. Ця мить у бібліотеці... Очі Еніки...

Він швидко труснув головою, ніби намагався позбутися образу, і впав на ліжко не роздягаючись, аби провалитися у сон, де думки не будуть надокучувати злими хвилями.