Розділ 1.1

Мукачево дихало осінню — важкою, вогкою, із присмаком туману, що чіплявся до волосся і одягу. Бруківка блищала після нічного дощу, а старі фасади кав'ярень, злегка облуплені, здавалися ще більш затишними у цьому сірому ранку.

Еніка Чопик йшла через площу Миру, загорнута в свій зелений шарф, мов у панцир від світу. Кав’ярні тільки відкривалися, місто ледве прокидалося, а вона, як завжди, запізнювалася.

— Та би ся холера ясна, — бурмотіла вона, притискаючи сумку до грудей.

Сьогодні її чекала зустріч у бібліотеці, де вона мала допомагати з волонтерським проєктом для діток. Але спершу — кава. Без неї вона була як ціп.

Старий Михайло, бариста на ятці під вивіскою “Kávé és Krém”, завжди вже знав, що їй треба. Він підморгнув:
— Як завжди?

— Додайте ше одну ложку пінки.

— Опять холера ясна?

— Ага.

— Ну шо я тобі скажу, Еніко... холера холеру знайде.

Вона тільки пирхнула, загортаючи шарф аж під ніс.

Гарячий стаканчик зігрів холодні пальці. Вона встигла зробити рівно один ковток, коли відчула, як її раптом підштовхнуло ззаду.

— Та бодай тя холера ясна!..

Кава розхлюпалася на пальто.

— Ой... вибачте, — промовив чоловічий голос, не надто щиро.

Еніка різко обернулася. І побачила ЙОГО.

Високий, у темному пальті, з шарфом, недбало накинутим на шию. Волосся скуйовджене, ніби він щойно вибрався з чужого ліжка. Сірі очі — холодні, наче карпатський туман.

— Ви сліпий, чи шо? — підняла брову Еніка.

— Ви біжите, як бульдозер, — відрізав він,— Але я готовий пожертвувати своїм шарфом, аби врятувати вашу репутацію.

— Та шо ви мені тут  свого шарфа пхаєте? — вона скипіла, вихопивши серветку на ближньому столику. — Може, ще автограф дати?

Він посміхнувся одним куточком губ. Трохи пихато. Трохи з викликом.

— Може. Денис Красновський. Дуже приємно.

Еніка закотила очі.

— Та най вас грім тричі ясний вдарить, пане Красновський...

— Узаємно, пані Бульдозер.

Еніка поспішно витирала кававі плями на пальті, бурмочучи собі під ніс щось закарпатською говіркою. Денис Красновський стояв поруч, схрестивши руки на грудях, і з цікавістю спостерігав за її метушнею.

— Не переживайте так, — нарешті озвався він. — Пальто витреться.

— Та най вас вітер витре, пане Красновський, — вона блиснула очима. — Самі мене облили, а тепер філософствуєте.

— Ну, якщо вже так, можу відкупитись кавою.

— Йой, лишіть собі, — махнула вона рукою. — Я сама собі каву купую.

Він посміхнувся ще ширше.

— Вперта, — пробурмотів він, ніби для себе.

— То ясно, — вона підняла підборіддя. — Бажаю триматися від мене подалі.

— Красно дякую за попередження, пані Чопик.

Еніка здригнулася.

— Звідки ви моє прізвище знаєте?

— Та тут все місто вас знає. Дівчина, що збирає книжки для дитячого притулку. Волонтерка. Пишете ще щось у газету. — Він нахилив голову, ніби оцінюючи її. — Не подумайте, що я слідкую. Просто маленьке місто.

— А ви шо, мафія?

Він тихо розсміявся.

— Не мафія. Просто чоловік, який переїхав сюди рік тому і ще не розуміє, як тут п'ють каву з коньяком о дев'ятій ранку.

— То тому вас так і тягне на людей каву лити?

— Не без того, — примружився Денис. — Але я вже починаю любити це місто.

Її бісило, що він такий спокійний. Її бісила його усмішка. Її бісило, що вона на секунду подумала, який у нього гарний голос — низький, трохи сиплий, з ледве помітною столичною вимовою.

— Ну, — нарешті мовила вона, — може, як поживете тут довше, то і файних манер навчитеся.

— Може, — кивнув він, — якщо знайду, хто мене навчить.

Їхні погляди знову перетнулися. Вона відчула, як у грудях щось штовхнулося.

— Я на таке не підписувалася, — пробурчала Еніка і, відвернувшись, рушила в напрямку бібліотеки.

— Шкода, пані Чопик, — долетів до неї його голос. — А я думав, ви не боїтесь викликів.

...

У бібліотеці пахло старим папером, легким ароматом кави та осінньою сирістю, що просочувалася крізь відчинені вікна. За високими полицями панувала тиша, лише зрідка порушувана шелестом сторінок і приглушеними голосами.

Еніка сиділа за крайнім столиком біля вікна, ховаючись у тіні важких бордових штор. Її пальці нервово стискали ручку, а перед нею лежав список клієнтів, які мали б бути обдзвонені ще вчора. Робота була проста, нудна, але стабільна – у маленькому містечку стабільність дорожча за амбіції.

— Еніко, ти ж не зайнята? — пролунав з-за спини вкрадливий голос.

Вона ледь помітно скривилася, навіть не піднімаючи очей. Ну, звісно. Юрко. Надокучливий бухгалтер, який ось уже пів року шукав привід запросити її на каву.

— Я зайнята завжди, коли ти питаєш, — сухо відповіла вона, підкреслюючи щось у зошиті.

Юрко, незворушний, як і завжди, присунув стілець ближче.

— Та чого ти така колюча, Чопик? А давай після роботи в "Шардоне" забіжимо? Глінтвейн поп'ємо.

Еніка нарешті підняла на нього очі. Зелено-карі, з тими іскрами, що могли або розтопити, або спалити до тла.

— Слухай, Юрцю... Я б радше в кропиву лягла, ніж з тобою на той глінтвейн пішла.

Він скривився, ніби від укусу бджоли, але не здавався.

— Та бодай тобі, Еніко. Колись сама побіжиш зі мною по той глінтвейн.

— Як тілько вода у Латориці назад потече, — буркнула вона і знову втупилася в папери.

Юрко нарешті відчепився, залишивши за собою запах дешевої туалетної води. Еніка зробила глибокий вдих, повертаючись до роботи.

__________________________
Вітаю, мої любі читачі! 
Якщо ви давно планували поїздку у Закарпаття, то ось воно - любовний роман з присмаком бограчу. 
Я дуже сподіваюся, що книга відгукнеться у вашому серденьку. Підписуйтесь і залишайте коментарі, мені важливо отримувати фідбек, це надихатиме на нові історії. 

Люблю і обіймаю! 
Ваша Мартін Штарк!