Епілог.

 «Наше назавжди»

Минуло три роки.

Київ зустрічав весну ранковим сонцем, яке лягало на скло високих будинків, пробуджуючи місто з легкістю й теплом. У квартирі на п’ятнадцятому поверсі, де колись усе почалося — з кави, сорому, напівусмішок і недомовок — тепер стояв дитячий сміх.

— Артем, тримай його! Він знову тікає! — сміялась Юлія, намагаючись приборкати дворічного Максимка, який уже вмів бігати швидше за вітер.

— Та я на тренуваннях так різко не розвертаюсь, як він! — Артем підхопив хлопчика, підкинув у повітря, і Максимко залився щасливим сміхом. — Малий, ти виростеш і теж станеш моїм Бетменом, ага?

— Я мамаин! — гордо випалив Максим, і Юля засміялась так голосно, що навіть кіт прокинувся.

Юля підійшла ближче, поцілувала обох своїх хлопців у щоки.
Її подруга Маринка казала: «Юль, ти світлішаєш, коли вони поруч».
І це було правдою.

За ці роки життя принесло їм усього потрошку: гучні матчі, нічні переживання, смішні сварки через те, хто забув купити молоко, і тихі вечори, коли Артем клав голову їй на коліна, а вона торкалася пальцями його волосся й думала, що щастя насправді просте.

Кілька хвилин потому Артем поставив малого на підлогу, підійшов до Юлії й обійняв її ззаду, притискаючи до себе.

— Знаєш, — прошепотів він їй у шию, — якби хтось сказав мені чотири роки тому, що та дівчина, яка назве мене Бетменом, стане моя дружина… і мама найкрутішого хлопця у світі… я б не повірив.

— А зараз? — усміхнулась вона.

— А зараз я точно знаю, що ти — моє найкраще рішення. Мій початок і моє назавжди.

Юля повернулась, поцілувала його — повільно, тепло, так, як цілують лише тоді, коли знають ціну кожному дотику.

Максим затупотів ногами й вигукнув:

— Цілуються! Фу!

— Ой уже, — сміючись, сказала Юля. — Ти ще подивишся на нас, коли тобі буде сімнадцять.

Артем притулив лоб до її лоба, тихо додавши:

— Юль, дякую, що того ранку не пішла. Що залишилася. Що вибрала мене.

Вона погладила його по щоках.

— А ти дякуй, що приніс тоді каву. І що не злякався моїх страхів. І що досі мій Бетмен.

Він підняв її на руки, закружляв по кімнаті під сміх сина.

За вікном місто починало новий день.

А в їхній квартирі — починався ще один рік разом.

Рік, де були вони.
Їхнє кохання.
І їхнє “назавжди”.