Розділ 28.

 «Пропозиція, яку вона не забуде»

Минуло ще два місяці

Артем закінчив важкий матч — той, де від нього чекали перемог, шайб, чудес, а він, здається, не думав ні про що, крім одного моменту, який мав статися після гри.
Команда святкувала у роздягальні, тренер щось кричав про «сила волі» і «хлопці, ми красавчики», але Артема хвилювало тільки те, як у залі, на трибунах, Юля стрибала й махала шарфом з емблемою його клубу.

У неї на щоках був грим у кольорах команди.
На светрі — маленький значок «№17 Коваленко».
А в очах — те світло, на яке він підсідав, мов на кисень.

---

Після матчу

— Ти сьогодні був космос! — Юля підбігла до нього, коли він вийшов у коридор арени.
На ній був його шарф, трохи завеликий, у який вона загорталась, як у ковдру.

— Та то все тому, що я знав: десь там моя фанатка номер один сидить і кричить, як скажена, — він обійняв її за талію, притягуючи ближче.

— Я не кричала, — Юля зобразила ображену невинність.
— Ти кричала так, що сусідній сектор думав, що ти тренер запасної команди, — засміявся Артем.

Він узяв її за руку.
— Пішли. Хочу щось тобі показати.

Юля кліпнула.
— Ух, таємничо…

---

Київська набережна. Ніч.

Сніг тихо падав, ліхтарі відбивалися в Дніпрі, а Артем ішов поруч мовчки… аж надто мовчки.

— Слухай, ти точно нормально? — Юля підняла на нього погляд. — Може, травма? Падіння? Удар шайбою по голові?

— Не починай, — він хмикнув, але занадто нервово.

— Артем, ти блідий, наче перед іспитом.
— Так, — пробурмотів він. — Іспитом… на виживання.

Він зупинився.
Юля теж.

— Так, зараз щось буде, — вона хапнула повітря. — Артем, якщо ти скажеш, що хочеш перерву, то знай — я кину тебе в Дніпро. З головою.

— Юля… — Артем потер чоло. — Можеш хоча б раз почекати, поки я щось скажу?

— Ну добре, — вона склала руки. — Але якщо раптом ти хочеш розійтися, то знай — я все одно кину тебе в Дніпро.

— Я не хочу розійтися!

— Тоді добре, продовжуй.

Артем видихнув, ніби збирався визнати в податковій щось страшне.

— Юля, слухай. Я… я це планував. І довго. І дуже. І навіть говорив з твоїм батьком.

— З моїм БАТЬКОМ?! — Юля мало не присіла від шоку.
— Так.
— І ти живий?!
— Так. Він навіть не погрожував. Хоча… трошки.

— Ти… ти що… — вона запуталась у власному диханні. — Артем, ти хочеш…

Він опустився на коліно.
Прямо посеред набережної, серед снігу, серед нічного Києва, під ліхтарем, що світив на нього, як софіт на сцені.

— Юля… — серце мало не вискочило з грудей. — Ти — моє світло, моя опора, моя хаотична сила природи, яка кричить на матчах і краде мої футболки.
— Артем!

— Ти робиш мене кращим. Дивишся на мене так, ніби я… більше, ніж просто хокеїст. І я хочу, щоб ти дивилася так завжди.
Він відкрив маленьку коробочку.
— Тож, Юлю… вийдеш за мене?

Юля прикрила рот руками.
Очі блищали.

— Ти… дурний… — прошепотіла вона.

— Ем… це «так» чи «ні»?

— Дурний, що думаєш, ніби я скажу «ні».
Вона кинулась йому на шию.
— Та-а-ак! Так! Так, Артем!

Він підняв її, обернувся з нею, як у романтичному фільмі, і мало не впав у замет.

— Обережно! — Юля засміялася.
— Вибач, я перезбуджений. Це побічна реакція на те, що моя дівчина стала моєю нареченою.

Він прикрав її поцілунками від щоки до губ.
— Я тебе кохаю.

— І я тебе, Бетмене мій, — прошепотіла вона.

Сніг кружляв над ними, Київ світився святковими вогнями, а вони стояли посеред зими, щасливі, закохані і з блискучою обручкою на пальці Юлі.

Її найбільш неочікувана казка стала реальністю.