Розділ 27.

 «Мій Бетмен Коваленко Найкращий»

Минуло пів року

Трибуни ревіли, арена світилася тисячами вогнів, а на льоду розминалася команда Артема. Юлія стояла поруч із Маринкою, нервово перебираючи пальцями рукав свого в’язаного білого светра, на якому великими чорними літерами красувався напис:

«Мій Бетмен Коваленко НАЙКРАЩИЙ»

Маринка, ледь стримуючи сміх, підморгнула:
— Ти б бачила себе! Юль, це… це просто легенда. Якщо він після цього не одружиться з тобою — значить, він сліпий.

— Та перестань, — Юля зашарілась. — Це ж жарт. Ну… наполовину.

— Ага, наполовину жарт і наполовину територіальна мітка, — тихо хихикнула подруга. — Я в захваті.

Юля спробувала сховати напис шарфом, але світшот був таким пухким, що текст усе одно виглядав так, ніби кричав: вона зайнята, і зайнята серйозно.

Суддя дав свисток — і Артем разом із командою вибіг на лід. Він ковзнув поглядом уздовж трибун… і завмер.

Навіть у відстані двадцяти метрів Юлія побачила, як його брови здивовано підстрибнули, а потім губи розтяглися в таку саму ту посмішку, від якої в неї завжди підкошувалися коліна. Він відвернувся, ковзнув далі — і буквально на повороті послизнув ковзаном так, ніби на секунду забув, що він професійний хокеїст.

Маринка вигукнула:
— Ого, то ти його реально вибила з рівноваги!

Юля не могла відірвати очей. Артем раз по раз зиркав на трибуну, й кожного разу по його виразу було видно, що він точно пам’ятає ту ніч, коли вона назвала його Бетменом — ще до всього, що сталося між ними, ще коли вони тільки починали.

---

Після матчу він буквально вибіг до трибуни, навіть не знявши шолома. Команда позаду гукала його, але Артем ішов уперед, як на автоматі.

— Юлю… — він зупинився перед нею, подих трохи збився не від гри — від неї.

— Так? — вона ніяково потягнула край светра.

Артем уперся рукою в поручень і тихо засміявся:
— Ти серйозно? Мій Бетмен Коваленко Найкращий?

— Ну… ти ж сам винен, що тоді був таким героєм, — Юля надула губи, але очі сміялися.

Він притягнув її ближче, закинувши одну руку на огородження трибуни.
— Я повернувся до лавки і п’ять хвилин не міг грати нормально. Команда думала, що мене щось вдарило. А мене реально вдарило. — Він торкнувся її носа. — Оце ти.

Юля засміялася, схопившись за його форму:
— Може, це було занадто?

— Ні, — Артем нахилився до її вуха, голос став хрипким. — Це було саме так, як треба. Ти моя дівчина, і я хочу, щоб це знали всі. Навіть ті, хто сидів у десятій лінії і ледве бачить.

Юля почервоніла, але не відвела погляду.
— Тоді звикай. Бо я тепер буду на кожному твоєму матчі. І в кожному турнірі. І в кожному сезоні.

— Я вже звик, — він швидко поцілував її в щоку. — Ти мій талісман. І мій Бетмен теж.

Маринка, стоячи позаду, закотила очі:
— Господи, зупиніть цей сироп, він уже на підлогу тече.

Артем засміявся, зняв шолом і протягнув його Юлі:
— Тримай. Це тобі. На згадку про матч, де я ледь не впав через свою дівчину в смішному светрі.

Юля, тремтячи, взяла його шолом, а Артем, не соромлячись трибун, нахилився і поцілував її так, ніби світ існував тільки для цього моменту.

Пів року разом.
Пів року щастя.
І вони ще навіть не починали.