Розділ 25.

 «Післявечірковий Київ і зізнання під снігом» ❄️❤️🔥

Сніг тихо сипав з темного неба, ніби світ вирішив зробити їм особливе тло для продовження ночі. Вечірка була гучною, яскравою, повною підколок, ревнощів, поглядів і несподіваних моментів — але все це здавалось таким далеким, коли Юлія й Артем вийшли на вулицю, тримаючись за руки.

Юлія ще відчувала легке тремтіння після сцени з Кірою — не страх, а задоволення. Вперше за довгий час вона не дала себе образити. Вперше вона обстоювала себе і своє щастя.

Артем ішов поруч, злегка усміхаючись, а його погляд, теплий і якийсь зовсім новий, раз по раз ковзав по її профілю.

— Я все ще не можу забути, як ти її облила, — нарешті сказав він, не витримавши. — Це було… чорт, Юль, це було неймовірно.

— Вона сама просилася, — тихо пирхнула Юля. — Я ж не хотіла сцени, але…

— Але ти захистила себе, — перебив він, легенько торкнувшись її плеча. — Ти навіть не уявляєш, як я пишаюся тобою.

Юля зупинилась.
Несподівано.
Різко.
Бо ці слова... вони торкнулися найтоншого.

Сніг падав на її волосся, розтанувши маленькими краплями. Артем теж зупинився, повернувшись до неї. Його дихання парувало в холодному повітрі, а очі світилися так щиро, що вона на мить забула, як дихати.

— Артем… — прошепотіла вона.

— Що? — його голос був низьким і теплим.

— Я… просто… не звикла, що хтось стоїть за мене. Завжди думала, що мушу сама.

Він зробив крок ближче. Потім ще один. І ще.
Поки між ними не лишилось нічого, крім повітря, що одразу стало гарячим.

— Юля, — тихо сказав він, — я поряд. І буду поряд. Скільки б снігу не впало. Скільки б людей не заздрило. Скільки б нам не довелося пройти.

Вона заклякла під вагою цих слів.

Він підняв руку і торкнувся її щоки — обережно, м’яко, ніби боявся зламати.

— Я боюсь тільки одного, — сказав він шепотом, — втратити тебе. Бо ти вже… стала для мене всім.

Серце Юлі тріснуло і зібралося докупи знову — по-новому, сильніше.

— Артем… — її голос тремтів. — Я теж… Я більше не хочу тікати. Не хочу ховатися. Я хочу… бути з тобою. По-справжньому.

Він усміхнувся — широко, щасливо, так, як вона ще ніколи не бачила.

Його руки ковзнули до її талії. Вона притулилась до нього, ніби світ нарешті став на своє місце.

І під падаючим снігом, серед тихих київських вулиць після вечірки, серед нічної тиші, яка огортала їх, Артем нахилився і поцілував її так, ніби це було зізнання.
Тепле. Повільне.
Без поспіху.
Без сумнівів.

Поцілунок, у якому не було нічого зайвого. Лише правда.

— Тепер ти точно не втечеш? — усміхнувся він, торкаючись чолом до її чола.

— Якщо втечеш — потягну за собою, — прошепотіла вона у відповідь, сміючись крізь емоції.

Вони пішли далі, тримаючись за руки, у свій Київ, у свою ніч, у своє майбутнє — тепер уже спільне, тепер уже без сумнівів.

Тепер уже разом. ❄️❤️🔥