Розділ 24.

«Свято, яке ніхто не зіпсує»

До Нового року лишалося кілька днів, і Артем вирішив:
пора офіційно показати всім, хто тепер поруч із ним.

— Юль, — сказав він, коли вони сиділи на кухні з какао, — у Сашка буде новорічна вечірка. Уся команда, друзі, половина університету. Хочу, щоб ти пішла зі мною.

Юля підняла погляд.

— Ти впевнений? Це ж багато людей…

— Я впевнений у тобі, — він взяв її за руку. — І хочу, щоб усі знали: ти моя дівчина.
По-справжньому.

Юля засміялася, щоки загорілися.
І, звісно, погодилася.

---

ВЕЧІРКА

Квартира Сашка була величезною й прикрашеною так, ніби її орендували для зйомок новорічного фільму: гірлянди, музика, сміх, блискітки.

Артем зайшов, тримаючи Юлю за талію.
Він був у костюмі, неймовірно красивий.
Вона — у чорній атласній сукні, яка робила її дорослішою й неймовірно привабливою.

Багато хто обернувся.
Деякі дівчата навіть перестали сміятись посеред фрази.

«Коваленко прийшов не один».
«Це вона?»
«Нічого собі…»

Артем був гордий наче павич і не приховував цього.

Та, звісно, недовго було тихо.

Як тільки Артем відійшов поговорити з Сашком, до Юлії підійшла Кіра — у блискучій коротенькій сукні, з улубкою, як ніж.

— О, а ти все-таки прийшла, — вона піджала губи. — Думала, Артем встигне передумати.

Юля всміхнулася стримано.

— Я теж рада тебе бачити. Майже.

Кіра блиснула очима.

— Просто дивно, знаєш… що Артем обрав тебе. Таку… простеньку.
Може, він просто шкодує? Хлопці інколи плутають жалість із почуттями.

Юля вдихнула.
Видихнула.
І зрозуміла — вона вже не та дівчина, яку можуть зачепити такими словами.

— Дякую за турботу, — сказала вона рівно. — Але я не питаю дозволу у випадкових людей.

Кіра зробила крок ближче, але в цей момент офіціант проходив повз із келихами шампанського.
Юля взяла один.

— Слухай, — Кіра продовжувала злісно солодким голосом, — просто хочу попередити. Артем — не хлопець для тихої мишки. Рано чи пізно він захоче… ну… когось яскравішого.

Юля посміхнулася ще ширше.

— А ти думаєш, це будеш ти?

І перш ніж Кіра встигла щось відповісти…

Юля легко, але дуже точно перекинула їй на груди весь келих шампанського.
Холодного.
І дуже липкого.

— Ой, пробач, — сказала вона так мило, ніби нічого не сталося. — Напевно, рука смикнулась.
Так буває. Особливо коли біля тебе люди, які плутають нахабність з цінністю.

Кіра стояла в шоці, блискітки на її сукні тепер виглядали жалюгідно.
Вся кімната обернулася.

Юля нахилилася до неї трохи ближче й тихо прошепотіла:

— Артем — мій. І я не дозволю тобі мене ображати.
Сподіваюсь, це було зрозуміло мовою, яка тобі підходить.

Кіра захлинулась повітрям, не знайшовши слів.

Юля відійшла на крок назад…
і відчула теплу руку на талії.

Артем стояв позаду.
І бачив усе.

Його погляд був… гордим.
Дуже гордим.

— Я щось пропустив? — запитав він, ховаючи усмішку.

Юля знизала плечима:

— Ні, просто поставила крапку в одній неприємній розмові.

Артем притягнув її до себе, поцілував у щоку — відкрито, на очах у всіх.

— Тоді я тобою пишаюсь, — прошепотів він. — Дуже.

Юля розцвіла, як новорічна гірлянда.

А Кіра, обливачи себе серветками, тільки спостерігала, розуміючи:
битву вона програла.
Раз і назавжди.

---