Розділ 23.

«Коли минуле хоче повернутись»

Вечірнє місто пахло морозом, гарячою кавою й святами.
Юля йшла поруч із Артемом, тримаючи його за руку — легенько, але так, що він посміхався кожні десять секунд.
Після вчорашньої ночі все в них стало іншим: простішим, теплішим, чеснішим.

Вони поверталися додому пішки, насолоджуючись тишею та сяйвом ліхтарів.

— Мені здається, ти світитись почала, — підколов Артем, глянувши на неї збоку.

— Це ти так на мене дієш, — відповіла Юля з усмішкою, яку не могла приховати.

Він стиснув її пальці, гордий і щасливий, як ніколи.

Та варто було їм повернути на їхню вулицю, як перед ними зупинилася машина.
Темна, знайома.
Двері відчинилися, і з неї вийшов той, кого Юля не очікувала побачити ніколи.

— Юлю?

Її серце на мить упало.
Артем одразу насторожився й зупинився, напівкроком прикривши її собою.

— Максим?.. — голос Юлі затремтів не від почуттів, а від здивування. — Що ти тут робиш?

Хлопець виглядав пригнічено, але рішуче.
Очі хмурі. Руки в кишенях.
Дуже знайома манера, яку вона колись вважала «мужньою», а тепер лише бачила — пустоту.

— Я… приїхав поговорити, — сказав він. — Дай хвилину, добре?

Артем здавив Юлину руку, але промовчав.
Юля і так знала: він поруч.

Максим зробив крок ближче.

— Я був ідіотом. — Голос у нього зірвався. — З Олею… все закінчено. Я зрозумів, що хочу повернути все назад. Нас. Тебе.

Юлі стало смішно і боляче водночас.
Десь глибоко вона колись цього хотіла… але тепер — ні.

— Максим… — вона зітхнула. — Повертати вже нічого.

Хлопець насупився, подивився на Артема так, ніби вперше помітив.

— Ти… з ним? Серйозно?

Юля зібралася, випросталась.

— Так. І я щаслива, — твердо сказала вона.

Максим тихо вилаявся й зробив ще один крок до неї.

— Юль, ну будь ласка… Я все радий виправити. Я скучив. Я…

Він простягнув до неї руку.

І саме в цей момент Артем пригорнув Юлю ближче до себе — обійняв за талію, впевнено, без сумніву.
Одним рухом показав: вона не сама.

Його голос був спокійним, але холодним, як лід на катку.

— Вона сказала «ні».
Цього достатньо.

Максим зиркнув на нього зло.

— Ти хто такий, щоб влізати?..

Артем тільки усміхнувся — однаково спокійно, але вже з викликом.

— Я її хлопець.
І я нікому не дозволю її чіпати.
Вона — зі мною.

Юля відчула, як щось тепле й сильне розлилося в грудях.
Артем говорив за них обох.
І говорив правильно.

Максим зупинився, розгубився, ковтнув повітря.

— Юль… — тихо.

Вона зробила півкроку вперед, усе ще тримаючись за Артема.

— Пробач. Я більше не хочу озиратись назад. Я вже не та дівчина, яку ти колись кинув.
Я нарешті щаслива — і не з тобою.

Максим зціпив зуби, ніби хотів щось сказати…
Та зрештою тільки кинув коротке:

— Зрозумів.

Сів у машину — і поїхав, навіть не озирнувшись.

Декілька секунд вони стояли мовчки.
Поки вітер не розвіяв напругу.

Юля видихнула.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Артем обернув її до себе, обхопив обличчя долонями й легенько поцілував у чоло.

— За що?

— За те, що… за мене.

— Завжди, — усміхнувся він. — Ти ж моя.

Юля почервоніла, але вже не заперечувала.
Бо бути його — було вперше в житті правильно.

Вони взялися за руки й пішли далі додому.
Разом.
Далі.
Без минулого за плечима.

---