Розділ 22

 «Після вечері»

Вони довго сиділи за столом, перемовлялись короткими фразами, сміялися, дивилися одне на одного так, ніби боялися моргнути й втратити момент.
Артем не зводив очей з Юлі — розслаблена, усміхнена, в теплій домашній сукні, вона виглядала так, ніби завжди належала тут, у його квартирі, у його житті.

Коли вони закінчили вечерю, Юля зібрала тарілки.

— Я помию посуд, — сказала вона і вже потягнулася до раковини.

Артем підійшов до неї ззаду й поклав руки на її талію.

— Залиш, — прохрипів він тихо. — Я потім.

— Та ні, я швидко…

Він нахилив голову до її шиї й ледве торкнувся губами.
Юля завмерла, пальці зупинилися на тарілці.

— Юль… — його голос став нижчий, тепліший. — Нам є куди квапитись.

Вона обернулася.
Зустріла його погляд.

Той погляд, від якого земля під ногами стає м’якою.

— Артеме… — прошепотіла вона.

Він ковтнув повітря, наче стримував себе вже надто довго — тиждень хвороби, дні недомовок, ніч напруги, поцілунок, що все перевернув…

Йому вистачило секунди, щоб знову притягнути її до себе.
Поцілунок вибухнув між ними гарячим спалахом — глибоким, вимогливим, таким, що в Юлі підкошувалися коліна.

Він підняв її на руки так легко, ніби вона важила три пір’їнки.

— Артеме! — вона сміялася і задихалася водночас.
— Ти ж після тренування…

— У мене друге дихання відкривається, коли ти поруч, — він усміхнувся нахабно, але в очах світилася ніжність.

Він поніс її в спальню.

Поклав на ліжко, але сам не відпустив — навпаки, накрив собою, ковзаючи поглядом по її обличчю, губах, ключицях.

— Ти впевнена? — запитав тихо, майже пошепки.

Юля провела пальцями по його щелепі, сильній, теплій.

— Так, — сказала вона. — Бо я тебе люблю.

Артем завмер.
Його груди різко зітхнули.
А потім він усміхнувся — так, як ще ніколи.

— Тоді… я тебе теж.
І більше нікуди не відпущу.

Він нахилився й поцілував її — глибше, повільніше, ніж раніше.
Його руки ковзнули по її талії, зупинилися на стегнах, підняли край тканини.
Юля вп’ялася пальцями у його плечі, відчуваючи кожен рух, кожен подих.

Тіло відповідало тілу — гаряче, чесно, без страхів.
Вони розчинялися одне в одному, забуваючи про час, про правила, про те, що все почалось як фікція.

Було лише вона.
Був лише він.
І ніч, яка нарешті відкрила їм правду.

Вони кохалися так, ніби боялися, що це може бути сон.
Ніжно і пристрасно водночас, з поцілунками, сміхом, тихими зітханнями, торканнями, які говорили більше, ніж слова.

Коли все нарешті стихло, Артем не відпустив її жодної секунди.
Лише сильніше пригорнув до себе.

— Ти тепер моя… правда? — прошепотів він у її волосся.

Юля торкнулася його грудей долонею.

— Твоя.
І ти мій.

Він поцілував її знову — м’яко, вже зовсім спокійно.

— Добре, крихітко. Так і буде.

Ніч загорнула їх теплом.
І вперше обидва точно знали:
це вже назавжди.