Розділ 21.

 «Домашня вечеря та одне важливе “залишайся”»

У квартирі пахло запеченим м’ясом, травами й теплом — тим самим, яке Юля завжди уявляла, коли думала про слово «дім».
Вона нервово переставляла тарілки з місця на місце, перевіряла свічку, знову поправляла серветки — хоч усе вже й так виглядало ідеально.

— Юлю, заспокойся, — пробурмотіла вона сама до себе, але серце все одно билося швидше, ніж треба.

Артем мав повернутися з тренування за хвилину.
Юля встигла лише зняти фартух, як у дверях клацнув замок.

Він зайшов, струсив із плечей сніг, потягнувся…
І раптом завмер, побачивши накритий стіл.

— Е-е… — у хлопця буквально відвисла щелепа. — Це… ти?..

Юля несміливо всміхнулася.

— Хотіла… ну… просто зробити щось приємне. У тебе ж тяжкі тренування…
— Ти серйозно приготувала для нас вечерю? — він уже посміхався так, що в Юлі в животі щось мило перевернулося.

Він підійшов до столу — а тоді до неї.
Обійняв за талію, м’яко, тепло, так, ніби це тепер звичка.

— Це найкраще, що мене чекало сьогодні після тренування, — прошепотів він у її волосся. — Ти найкраща.

Юля почервоніла. Але перш ніж вона встигла щось відповісти, Артем побачив щось на столі — її телефон.
На екрані була відкрита вкладка: “Оренда кімнат у Києві недорого”.

Його посмішка зникла. Він взяв телефон у руку й повернув до неї:

— Це що?

Юля збентежено стиснула пальці.

— Ну… просто… думала почати шукати щось своє. Ти ж казав, що я можу пожити в тебе до Нового року… А до нього залишився тиждень…

Він зробив крок до неї.
Погляд — серйозний, але ніжний.

— Юлю.
Він узяв її підборіддя пальцями й нахилився ближче.
— Ми домовлялися, що ти живеш у мене до Нового року, бо ми були… ким ми тоді були?

Вона опустила очі.

— Просто сусідами.

— А зараз? — м’яко, але з тихою вимогою в голосі.

Юля ледве не усміхнулася.

— Тепер… ми разом.

Артем видихнув і торкнувся її щоки.

— Саме так. Ти моя дівчина. По-справжньому.
Він пригорнув її ближче. — То нащо ти шукаєш собі житло?

Юля стала ще рум’янішою.

— Я… просто не хотіла тобі заважати. Раптом тобі потрібен простір…

— Простір? — він підняв брову. — Юль, я цілий тиждень думав, як сказати, що не хочу, щоб ти їхала навіть на годину.
Він засміявся тихо. — Я звик приходити додому, і щоб ти була тут. Зі мною.

Юля вдихнула, ніби хтось натиснув на її серце.

— Значить… мені не треба шукати житло?

Артем поклав руки їй на талію й притягнув до себе так, що між ними не лишилось повітря.

— Ні.
Він провів пальцями по її губах. — Бо тепер це твій дім так само, як і мій.

Вона глянула в його очі.
Теплі. Щирі. Ті, в яких не було сумніву.

— Добре, — прошепотіла вона. — Я залишаюсь.

— Добре, — він усміхнувся й поцілував її в лоб. — А тепер ходімо вечеряти, а то я голодний і на тебе, і на твою їжу.

Юля розсміялася — нервово, закохано, щиро.

Так вони й сіли напроти одне одного, як пара, яка більше не ховається за умовами чи тимчасовістю.

Тепер — усе справжнє.
І починалося воно з теплого дому, домашньої вечері…
й одного важливого «залишайся».