Розділ 20.

 «Подруга, якій можна довірити серце»

Коридори університету гули, як вулик,— студенти поспішали на пари, сміялися, ділилися конспектами, жалілися на викладачів.
Юля йшла з кавою в руках, загорнута в теплий шарф, і не могла стерти посмішку з обличчя.
Вона намагалася виглядати спокійно… але всередині все все одно світилося.

Маринка помітила це ще здалеку.

— Так, стоп! — вона перехопила Юлю за лікоть. — Що це за «я усміхаюсь, бо вчора виграла в лотерею»?
Очі Маринки прищурилися. — Або… ти щось мені не договорюєш?

Юля ковтнула, ще більше почервоніла й опустила погляд на свою чашку.

— Ем… ну…
— Ну? — Маринка схрестила руки. — Кажи швидко, я не витримаю інтриги.

Юля зібралася з духом.

— Ми… з Артемом… тепер разом.

Маринка завмерла рівно на секунду.
А потім:

— ТИ ЖАРТУЄШ?! — вигукнула так, що три першокурсниці оглянулись.

Юля захихотіла.

— Тихіше, благаю…

Маринка схопила її за плечі й затрусила.

— Боже, ЮЛЯ! Я ж казала, що між вами хімія така, що можна заряджати телефони!
— Мариш, — сміючись, прошепотіла Юля. — Перестань.

Але та тільки ще ширше всміхалася.

— Розповідай усе. Негайно.
— Нє, так, щоб я знала: цього разу він не просто так… не напівнатяк, не флірт? Реально все серйозно?

Юля на мить задумалась, згадала ранок, як Артем обіймав її, як дивився, як боявся зруйнувати те, що тільки почалось.

Вона підняла погляд і кивнула.

— Справжньо.
— І він цього хоче… так само, як я.

Маринка прикрила рот руками.

— Я така рада за тебе, Юлю, ти не уявляєш!
Вона обійняла подругу, мало не розливши обидві кави.

Юля сміялась і водночас відчувала тепло аж до кінчиків пальців.

— Ти просто… ти це заслужила, — сказала Маринка, відпускаючи її. — Після всього того болота з твоїм колишнім… ти заслужила людину, яка буде дивитися на тебе так, ніби ти весь його Всесвіт.

Юля почервоніла до вух.

— Маринко…

— Ніяких «але», — відрубала подруга. — Тільки приймай щастя. Дозволь йому бути.

Вони рушили коридором далі.

— А ти йому сказала, що я хочу з ним сфоткатися як з майбутньою НХЛ-зіркою? — підморгнула Маринка.

— Мариш!

— Ну добре, добре, пожартувала.
Вона усміхнулась тепло. — Головне, щоб ти світилась так, як зараз. Бо я бачу — він тобі реально добре робить.

Юля видихнула, відчуваючи всередині світло, яке не вимовиш словами.

Так, між ними все було по-справжньому.
І вона вперше не боялася в це повірити.