Розділ 19.

 «Ранок після ночі, що все змінила»

Тиша квартири здавалась зовсім іншою — м’якішою, обережнішою, наче повною повітря між двома людьми, які вночі забули про страхи, але зранку знову знайшли їх.

Юля прокинулась першою.
Сонце пробивалося крізь напівзакриті жалюзі вузькими золотими смужками, які падали на підковдру… і на Артема.
Він лежав поруч — розслаблений, спокійний, з тією м'якою усмішкою, яка з’являлась у нього тільки уві сні.

Юля мало не задихнулася від хвилі тепла.
Боже… це було насправді.
Її пальці самі ковзнули по його плечу, пригадуючи ніч, кожен його дотик, кожне слово, тихе, хрипке, майже благальне.

Артем поворухнувся і відкрив очі.

— Доброго ранку, — сказав він тихо, так, наче боявся її злякати.

Юля почервоніла.
Їй хотілось провалитися крізь матрац — від приємного сорому, від ніжності, яка розпирала груди.

— Привіт… — ледве видихнула вона.

Кілька секунд вони просто дивились один на одного.
Без жартів, без іронії.
Так близько, як ще ніколи.

Артем повільно простяг до неї руку й торкнувся її щоки.

— Ти… добре спала?

Юля кивнула.

— А ти?

— Я? — він усміхнувся. — Я взагалі не певен, що заснув. Постійно думав, що ти поряд.

Сором прошив її прожилкою тепла, і Юля відвела погляд, ховаючись під ковдру.
Артем тихо засміявся.

— Тікати вже пізно, Юлю.

Він сів, простягнув руку до столика і взяв дві чашки кави — видно, встиг тихенько встати й приготувати, поки вона ще спала.

— Хочеш? — запитав.

Юля взяла свою чашку, стараючись не тремтіти. Кава була гаряча, ароматна. Артем дивився на неї так, ніби вона була кращою за будь-який ранок.

— Мені трохи… ніяково, — зізналась вона тихо.

— Мені теж, — просто відповів він. — Але я нічого не хочу змінювати.

Він ковтнув каву й додав, уже серйозніше:

— Я боюсь тільки одного — що ти пошкодуєш.

Юля подивилась йому прямо в очі.

— Я не шкодую.

Ці слова змінили його погляд — він став глибшим, теплішим, майже полегшеним.

— Добре, — прошепотів він, і обережно торкнувся її руки пальцями. — Бо вчорашнє… це не просто емоції. Не просто ніч.

Юля видихнула. Навіть повітря стало теплішим.

Артем нахилився й коротко поцілував її в лоб — ніжно, по-справжньому.

— У нас все вийде, Юлю. Якщо ти цього хочеш.

Вона ледь усміхнулась.

— Я хочу. Але… трохи страшно.

— Мені теж, — він посміхнувся. — Просто… давай не зруйнуємо це через страх.

Юля підсунулася ближче й поклала голову йому на плече.
Він обійняв її, ніби так вони лежали вже сотню ранків.

І в ту мить обоє відчули:
ця ніч не просто змінила їх — вона почала щось нове.

Ніжне.
Крихке.
І дуже справжнє.