Розділ 17.

«Танець, що розставив усе по місцях»

Минуло кілька днів після матчу.

Кілька дивних, напружених, солодких днів.

Вони ніби стали ближчими… але водночас обережнішими.
Погляди затримувались трохи довше.
Дотики були випадковими — і небезпечними.
Поцілунок так і не повторився.
Він висів між ними, як недоказана правда.

— Юлю, ЗБИРАЙСЯ! — Маринка влетіла в кімнату, тримаючи в руках блискучу сукню. — Ми йдемо на виступ «North Lights»! Ти уявляєш?!

— Відомий гурт. Клуб. Натовп. Танці… — Юля нервово сіла на ліжко. — Я ж там нікого не знаю.

— Ти знаєш МЕНЕ. Цього цілком достатньо.

Маринка змусила її вдягти коротке чорне плаття з відкритими плечима, підкреслила очі, розпустила волосся.

Коли Юля подивилась у дзеркало — сама себе ледве впізнала.

— Я занадто…

— КРАСИВА, — перебила Маринка. — І тепер ходімо, поки я не втратила терпіння.

---

Артем сидів у кімнаті з другом Максом, коли Юля вийшла з квартири.

Він почув стукіт підборів у коридорі…
Підняв голову…
І завмер.

Вона була не просто гарною.

Вона була небезпечною.

Чорна сукня, що струмувала по фігурі. Голі плечі. Волосся хвилею спадало на спину. Очі сяяли.

— Ти куди це?.. — глухо запитав він.

— У клуб. На концерт.

— У ТАКОМУ вигляді?

— А що не так?

— Все не так.

Макс тихо присвиснув.

— Брате… якщо ти не підеш за нею — підуть інші.

Артем кілька секунд дивився на зачинені двері.

— Збирайся, — різко кинув він. — Ми теж йдемо.

— О-о, почалось.

---

Клуб був переповнений.

Світло. Бас. Дим. Крики. Сміх.
Маринка вже тягнула Юлю на танцпол.

Юля сміялася, рухалась, ловила ритм, і вперше за довгий час почувалася по-справжньому живою.

І саме в цей момент Артем побачив її.

У світлі софітів.
У ритмі музики.
У чужих поглядах, що липли до неї.

Його щелепи стиснулись.

— Все, — буркнув він. — Моя.

Він пробрався крізь натовп саме в ту мить, коли якийсь хлопець нахилився до Юлі:

— Потанцюймо?

Юля вже хотіла чемно відмовити… але не встигла.

— Вона зайнята, — холодно сказав Артем, ставши поруч.

— Ким?

— МНОЮ.

Хлопець окинув Артема поглядом, зрозумів без слів — і відступив.

Юля широко розплющила очі.

— Ти що тут робиш?!

— Забираю своє.

— Я не…

Він різко притягнув її до себе.

Музика накрила.

Рухи стали повільнішими.
Гарячими.
Близькими.

Їхні тіла ніби знали цей танець давно.

Юля відчула, як у неї тремтять коліна.

— Ти мене зводиш з розуму, — прошепотів Артем їй у вухо.

— Ти сам прийшов…

— Бо не зміг не прийти.

Він торкнувся лоба до її чола.

Їхні погляди зчепились.

І він поцілував її.

Не обережно.
Не несміливо.
А так, ніби давно цього чекав.

Світ навколо зник.

Були тільки вони.
Дихання.
Тепло.
Пульс, що збивався.

Юля не відсторонилась.

Вона відповіла.

І в цю мить вони обоє зрозуміли:

❗ Це вже не симпатія.
❗ Це не гра.
❗ Це — по-справжньому.

Коли вони нарешті відлипли одне від одного, Артем притиснув її до себе.

— Поїхали додому, — хрипко сказав він.

— Так… — так само тихо відповіла вона.

І цього разу — без жодного страху.

---