Розділ 16.

 «Кава, сніжки і занадто щасливі»

Після матчу Юля йшла поруч із Артемом і досі не могла заспокоїтись.

Серце ще гуділо від трибун.
Вухах стояв шум.
А в грудях — дивне, світле щастя.

— Ти сьогодні був… нереальний, — нарешті сказала вона.

— Це все ти, — усміхнувся він. — У мене з’явилася персональна група підтримки.

— Одна дівчина на трибуні — ще не фан-клуб.

— Для мене — більше, ніж цілий стадіон.

Юля почервоніла.

— Ти зараз знову так кажеш…

— Як?

— Так, що я не знаю — тікати чи усміхатися.

— У жодному разі не тікай.

Він зупинився.

— Ходімо в кав’ярню.

— Зараз?

— Після такого матчу мені терміново потрібна кава. І ти.

Вона засміялася.

— Це новий спортивний режим?

— Абсолютно.

Вони звернули з центральної вулиці у двір, засипаний свіжим снігом. Ліхтарі підсвічували пластівці, і все навколо раптом стало схоже на сцену з різдвяного фільму.

Юля ступила в замет — і нога тут же занурилась по кісточку.

— Ой!

Артем розсміявся.

— Обережно, ковзанкарко.

— Ти знущаєшся?

— Трохи…

Юля нахилилась, швидко сформувала сніжку — і жбурнула її йому просто в плече.

— ТАК?! Ти сам почав!

Артем завмер.

Повільно подивився на неї.

— Ти щойно напала на хокеїста після перемоги?

— Я щойно запустила війну.

— Фатальна помилка, Юлю.

Він різко нахилився, зліпив величезну сніжку й жбурнув у неї.

Вона зойкнула.

— ААА! Нечесно! Ти сильніший!

— У спорті поблажок немає!

Вона сміялась, тікала між деревами, ковзала, ледь не впала — він наздогнав її біля лавки.

— Попалась!

Вона спробувала вирватися, але він тримав її за куртку.
Вона — за його руки.
Обидва задихані.
Обсніжені.
Смішні.
І занадто близько.

— Відпусти! — сміючись сказала вона.

— Тільки після капітуляції.

— НІКОЛИ!

Вона знову жбурнула сніг йому прямо в шию.

— Зрада…

Він зробив крок до неї — вона відступила, посковзнулась… і він миттєво обхопив її за талію.

Юля опинилася притиснутою до нього.

Сніг повільно падав.

Їхній сміх стих.

— Ти знову мене врятував, — тихо сказала вона.

— Я, здається, вже без цього не можу.

Вона підняла голову.

Їхні обличчя були зовсім поруч.

— Артеме…

— Юлю…

Мить зависла.

Небезпечно близька.

Вона першою відступила, злякавшись власного серця.

— Кава! — швидко сказала вона. — Ти ж обіцяв каву!

Він усміхнувся.

— Рятуєшся втечею?

— Я рятую наше самовладання.

— Дарма. Воно давно в нокауті.

---

У кав’ярні було тепло.

Запах кориці, шоколаду й свіжої випічки. Вони сіли біля вікна. За склом падав сніг, а в чашках парувала кава.

— За перемогу, — сказав Артем.

— За те, що ти піднявся після падіння, — відповіла Юля.

Вони цокнулися чашками.

— Ти сьогодні була дуже смілива, — раптом сказав він.

— Коли?

— Коли стала між мною і Кірою.

Юля знизала плечима.

— Я просто сказала те, що відчула.

— І саме тому… — він пильно глянув на неї. — Ти для мене важлива.

Вона опустила погляд.

— Це вже не смішно, Артеме…

— А хто сказав, що я жартую?

Юля підняла на нього очі.

І зрозуміла — це вже давно не гра.