Розділ 15.

 «Трибуни, що тримають подих»

Юля стояла перед входом на льодову арену й відчувала, як тремтять коліна.

Навколо — люди в шарфах команд, гучні голоси, запах кави й адреналіну. Десь усередині ревла музика, трибуни вже наповнювались глядачами.

— Це ж просто матч… — прошепотіла вона собі.

Але для неї це було не «просто».

Це був його матч.

Вона зайшла всередину, піднялась на трибуни й завмерла.

Лід світився яскраво. Гравці розминались. І серед них — він.

Артем.

У формі.
Зосереджений.
Небезпечно красивий.

Він підняв голову — і одразу знайшов її погляд.

На мить затримався.
Ледь помітно усміхнувся.
І торкнувся ключкою до льоду, ніби сказав: «Я бачу тебе».

Юля затамувала подих.

— Ну привіт… — пролунав поруч солодкий голос, від якого в неї одразу похололо всередині.

Кіра.

Ідеально укладене волосся.
Дорогий шарф.
Упевнена усмішка.

— Ти теж за Артема вболіваєш? — удавано здивувалася вона.

— Так, — спокійно відповіла Юля. — А ти?

— Я завжди була поруч із ним на матчах. Ще задовго до того, як у нього з’явилися… тимчасові дівчата.

Юля повільно повернулася до неї.

— Тимчасові?

— Ну так. Він же не з тих, хто довго затримується з одною.

У Юлі всередині кольнуло.

Але вона не відвела погляду.

— Тоді дивно, що ти досі тут, а не в розділі «минуле».

Кіра ледь помітно стиснула губи.

— Ти смілива.

— Просто чесна.

Гул трибун різко посилився.

Початок.

---

Гра була жорсткою.

Шайба літала по льоду з шаленою швидкістю. Удари, зіткнення, крики, удари об борти.

Юля не розуміла всіх правил.

Але вона бачила його.

Як він ковзає.
Як кидається за шайбою.
Як падає… і підводиться.

На середині другого періоду Артем різко влетів у борт після зіткнення з суперником.

Юля схопилася на ноги.

— Артеме!..

Він кілька секунд не підіймався.

Серце в неї зупинилося.

— От бачиш, — холодно прошепотіла Кіра. — Такі як він ламаються швидко.

Юля різко обернулася.

— Замовкни.

— Ти думаєш, ти для нього важлива?

— Я знаю.

Кіра засміялася.

— Та він поруч із тобою просто ховається від серйозних дівчат.

Юля не витримала.

— Або, — тихо, але жорстко сказала вона, — від тих, хто вважає себе «серйозною», але поводиться як тінь із минулого.

Кіра поблідла.

— Ти нічого про нього не знаєш.

— Але він запросив мене.

І в ту ж мить Артем піднявся на лід.

А через кілька хвилин — забив шайбу.

Трибуни вибухнули.

Юля кричала від радості, не помічаючи нікого навколо.

Артем, важко дихаючи, підняв голову — і знову знайшов її.

І цього разу він усміхався не просто як гравець.

А як чоловік, який переміг для неї.

---

Після матчу він першим вирвався з роздягальні.

У формі.
З мокрим волоссям.
З шаленою усмішкою.

Юля навіть не встигла нічого сказати, як він нахилився до неї.

— Ти бачила?

— Ти впав, — сказала вона сердито. — Ти мене до інфаркту довів!

Він розсміявся.

— Але ж забив?

— Дурень.

І тут з’явилась Кіра.

— Вітаю, Артеме, — солодко сказала вона. — Як завжди неперевершений.

Юля зробила крок уперед.

— Він сьогодні грав не «як завжди». Він грав краще.

Артем здивовано глянув на неї.

Кіра стиснула зуби.

— Ти занадто швидко звикаєш до чужих перемог.

— А ти — до чужих чоловіків, — спокійно відповіла Юля.

Запала тиша.

Артем раптом усміхнувся ще ширше.

— Юлю… — тихо сказав він, коли Кіра пішла. — Мені дуже сподобалось, як ти щойно її поставила на місце.

— Я не планувала…

— А мені байдуже. Це було гаряче.

Вона знітилась.

— Я просто… за тебе.

Він нахилився до її вуха.

— І це — моя улюблена причина.

Юля почервоніла.

А десь глибоко всередині вже точно знала:
цей матч став переломним не лише для його кар’єри.

А й для їхніх сердець.

---