Розділ 14

 «Він кличе її на лід»

Юля намагалася зосередитися на лекції.

Чесно.

Але замість конспекту в її голові знову й знову прокручувався той ранок. Та кава. Той погляд. Те «я тут».

Вона саме вела ручкою по зошиту, коли на парту тихо ліг папірець.

«Після пар не тікай. Це важливо.»
А.К.

Серце стукнуло швидше.

Вона не обернулася.
Але знала — він сидить десь позаду.
І дивиться.

Після останньої пари вона спеціально затрималася, перекладаючи речі в сумці занадто довго.

— Ти завжди так повільно збираєшся чи тільки коли нервуєш? — пролунав його голос просто над вухом.

Юля підстрибнула.

— Я не нервую!

— Ага. І я не хокеїст.

Він усміхнувся.

Тепло.
Трохи небезпечно.

— Ходімо.

Вони вийшли з корпусу. Київ жив своїм вечірнім життям — машини, вогні, холодне повітря й запах кави з найближчої кав’ярні.

Артем ішов поруч, засунувши руки в кишені.

— У мене завтра матч.

Юля глянула на нього.

— Важливий?

Він знизав плечима.

— Як усі. Але цей… трохи особливий.

— Чому?

Він зупинився.

Подивився на неї серйозно. Без усмішки.

— Бо я хочу, щоб ти була там.

Її серце пропустило удар.

— Я?

— Так.

— Навіщо?

— Бо коли ти поруч… я граю інакше.

Юля розгубилася.

— Артеме, я ж нічого не тямлю в хокеї…

— Ти й на ковзанах не вміла. Але пішла.

— І впала!

— Але була зі мною.

Він зробив крок ближче.

— Прийдеш?

Вона дивилася на нього й відчувала, як усередині щось тане.

— А якщо я… злякаюся?

— Я знайду тебе на трибунах.

— А якщо ти програєш?

— Я хочу, щоб ти бачила мене будь-яким.

Це було не схоже на угоду.
Не схоже на фейк.
Це було занадто справжнє.

— Добре, — тихо сказала вона.

Його обличчя миттєво змінилося.

Ніби він щойно виграв ще один матч.

— Справді?

— Але є умова.

— Будь-яка.

— Якщо ти знову вивісиш мені «медсестро, принеси бульйон» — я піду.

Він засміявся.

— Обіцяю хворіти тільки в твої обіймах.

— Артеме!

Він нахилився ближче.

— Я жартую… наполовину.

Вона не стримала усмішки.

І в цю секунду обоє не помітили, як за кілька метрів від них зупинилася Кіра.

Вона побачила все.

Його погляд.
Юлину усмішку.
Ту близькість, яка нічого спільного не мала з грою.

Кіра повільно стиснула пальці.

— Ну що ж, — прошепотіла вона. — Пограємо серйозно…

А Юля ще не знала, що завтрашній матч стане для неї не лише спортивною подією.

А випробуванням для серця.

---