Розділ 13.

«Ранок після поцілунку»

Юля прокинулася різко.

Спочатку — від тиші.

Потім — від спогаду.

Його губи.
Його руки.
Його тихе «я не шкодую».

Вона сіла на ліжку й приклала долоні до щік.

— Господи… що ми вчора наробили…

З кухні долинув звук чашок.

Він уже не спить.

Це було… страшніше, ніж якби його не було вдома.

Юля довго збиралася з силами. Надягла светр. Зробила глибокий вдих. І вийшла.

Артем стояв біля плити.

У футболці.
З трохи безладним волоссям.
І з тією самою спиною, до якої вона вчора притискалася.

Він почув її й повільно обернувся.

І вони завмерли.

Мовчки.
Без «добрий ранок».
Без жодних рятівних жартів.

Їхні погляди зіштовхнулися — і між ними миттєво пробігла іскра.

— Привіт… — нарешті тихо сказала Юля.

— Привіт, — так само тихо відповів він.

Незручність зависла в повітрі, як тонкий лід.

Він узяв чашку.

— Кава?

— Так… дякую.

Він подав їй чашку.

Їхні пальці випадково торкнулися.

І Юля різко відсмикнула руку, ніби її вдарило струмом.

— Вибач… — прошепотіла.

— Не вибачайся.

Вони сіли по різні боки столу.

Занадто далеко.
Занадто близько водночас.

Юля зробила ковток кави, обпекла губи й різко поставила чашку.

— Гаряча…

— Як і вчорашній вечір, — вирвалося в нього.

Він одразу ж замовк.

Юля підняла на нього очі.

— Ти шкодуєш? — тихо спитала вона.

Артем напружився.

— А ти?

Вона чесно задумалася.

Серце знову прискорилося.

— Ні…

Їхні погляди знову зійшлися.

Цього разу — довше.

Глибше.

— Тоді чому нам так ніяково? — хрипко запитав він.

— Бо тепер ми не знаємо, як одне на одного дивитися…

— Я знаю, — тихо відповів він. — Але боюся.

Вона піднялася.

Повільно підійшла ближче.

— Чого?

— Що ти скажеш, що це була помилка.

Вона стояла тепер поруч.

Занадто близько, щоб удавати, що нічого не було.

— А ти?

— Що ти підеш.

Вона простягнула руку й обережно торкнулася його пальців.

— Я тут.

Він подивився на неї так, ніби вона щойно врятувала його від чогось страшного.

— І це найнебезпечніше.

— Для кого?

— Для мого серця.

Вони завмерли на відстані подиху.

Знову «майже».

Знову «не можна».

І знову все боліло від «хочу».

— Нам пора в університет, — прошепотіла вона, першою рятуючись.

— Так… — видихнув він. — Бо інакше ми нікуди сьогодні не підемо.

Вона усміхнулася.

Трохи сумно.
Трохи щасливо.

І, виходячи з кухні, Юля подумала:

Тепер це вже не фейк. Але чи вистачить нам сміливості зробити це справжнім?

А Артем залишився стояти з порожньою чашкою в руках і думкою:

Я вже пропав.