Розділ 11.

 «Побачення на льоду»

Минув тиждень.

Рівно сім днів від тієї ночі, коли Юля сиділа біля ліжка Артема, ледь стримуючи серце, яке билося швидше, ніж будь-які шайби на льоду.

А тепер цей самий Артем стояв перед нею в університетському коридорі.

Живий.
Здоровий.
Нахабно усміхнений.
І з рум’янцем, як у людини, яка явно знову почувається небезпечно гарячою — в усіх сенсах.

— Ну що, медсестро, твій пацієнт офіційно виписаний, — заявив він.

— Ніби я тобі не ліки давала, а магічне зілля, — фиркнула Юля, зачиняючи зошит.

— Я брав усе серйозно. Особливо курячий бульйон.

— О, так. Він творить дива.

Артем закинув рюкзак на плече.

— Після пар… прогуляємося?

Юля насторожилася.

— Просто так?

— Просто так. Київ, вечір, святкові вогні… і одна дуже вперта дівчина.

— А є підступ?

— Є, — посміхнувся він. — Ковзанка.

Юля різко зупинилась.

— Я не вмію.

— Ідеально.

— Це не ідеально. Це — загроза для життя.

— Моє життя і так небезпечне. Додамо інтриги й твоє.

— Я на ковзанці падаю просто стоячи!

— Я обіцяю ловити.

— Ти брешеш.

— Я — хокеїст. Це моя робота.

Вона важко зітхнула.

— Якщо я зламаю ногу, ти будеш возити мене на собі.

— З радістю.

— І носити сумки.

— Обидві.

— І купувати мандарини.

— У промислових масштабах.

— Добре… — Юля усміхнулася. — Але це твоя провина.

— Найкраща моя провина за весь тиждень.

---

На ковзанці було чарівно.

Гірлянди над льодом.
Музика.
Пари, що кружляли в повітрі світла і сміху.

Юля стояла біля бортика, стискаючи його як рятівне коло.

— Я передумала.

— Пізно, — Артем уже стояв поруч. — Ходи.

— Я не рушу.

— Я тримаю.

— Я все одно впаду.

— Я тримаю добре.

Він узяв її за руки.

Тепло.
Впевнено.
Занадто близько.

— Дивись на мене, не під ноги.

— Це ще гірше!

Вона зробила один крок.

Другий.

Третій…

— Я їду… — прошепотіла вона. — Я ЇДУ… ОГО Я—

БАХ!

Юля полетіла вниз.

Але не на лід.

Вона з гуркотом врізалася в Артема — і вони разом завалилися на ковзанку.

Прямо перед усіма.

— АААА! — крикнула вона.

— Я ж сказав, що ловлю, — засміявся він, лежачи під нею.

Вона зависла зверху.

Їхні обличчя були за сантиметр одне від одного.

— Ти спеціально?

— Я мріяв про це з дитинства.

— Брехун.

— Трошки.

Вони дивилися одне на одного.

Занадто довго для простого жарту.
Занадто близько.

Навколо хтось аплодував.

— Молодята, вставайте! — вигукнув хтось.

Юля різко почервоніла.

— Я не його—

— Дівчина, — перебив Артем і підморгнув.

— ДОПОМОЖИ МЕНІ ВСТАТИ, МІЙ «ХОКЕЇСТЕ»!

Він підняв її за талію.

Легко.
Ніби вона важила зовсім нічого.

— Далі без падінь, — пообіцяв він.

— Я нічого не обіцяю.

Але цього разу вона їхала.

Повільно.
Невпевнено.
Тримаючись за нього так, ніби без нього світ не тримався купи.

— Ти молодець, — тихо сказав він.

— Я жива. Уже плюс.

— Юлю…

Вона підняла очі.

— Ти справжня.

Вона не відповіла.

Бо серце в грудях знову билося небезпечно швидко.

А сніг за бортом ковзанки падав так, ніби все місто знало:
це вже не просто угода.

---