Розділ 10.

«Ніч біля ліжка хокеїста»

Квартира давно стихла.

Батьки Юлії втомлено поснули у вітальні.
Марічка, обійнявши подарованого Артемом плюшевого ведмедя, мирно сопіла на розкладному дивані.

А в спальні було тихо…
Вогні міста за вікном блимали крізь фіранки.
Годинник відміряв секунди.
І лише важке, трохи жарке дихання Артема порушувало тишу.

Юля сиділа біля його ліжка.
У светрі.
З чашкою теплого чаю в руках.

Вона обережно торкнулася його чола.

— Гарячий… — прошепотіла.

Артем повільно розплющив очі.

— Ти ще тут?

— Я ж казала, що не піду.

— Ти могла б спати…

— А ти міг би не застуджуватися, як герой без шапки.

Він слабо усміхнувся.

— Я думав… хокеїсти не хворіють.

— Усі люди хворіють, Артеме. Навіть зірки.

Вона хотіла забрати руку, але він несподівано зловив її пальці.

Не різко.
Не нахабно.
А так… ніби боявся, що вона зникне.

— Не йди, — тихо сказав він.

Юля завмерла.

— Я ж сказала — не піду…

— Я не про це…

Його пальці були гарячі.
Її — холодні від хвилювання.

Вони дивилися одне на одного в напівтемряві.

Зараз між ними не було угоди.
Не було фейку.
Не було гри для батьків.

Були тільки вони.
І ця дивна, тягуча, майже небезпечна тиша.

— Тобі краще? — пошепки спитала вона.

— Мені… дивно.

— Як?

— Я не звик, що хтось отак сидить біля мене вночі.

Юля несміливо усміхнулася.

— А я не звикла доглядати за зірковими хокеїстами.

Він ледь стиснув її пальці.

— Ти робиш це краще за всіх.

Вона відчула, як щось стискає груди.

Він піднявся трохи на лікті.

Занадто близько.
Настільки, що вона відчула його подих.
Теплий.
Повільний.
Небезпечний.

— Юлю… — тихо.

— Не кажи зараз нічого, — швидко прошепотіла вона. — Ти хворий.

— А якщо це я таким чесним стаю?

Вона ковтнула.

— Тоді мовчи.

І між ними зависло «майже».

Майже поцілунок.
Майже зізнання.
Майже правда.

В останню секунду вона подала йому чашку.

— Пий.

Він слухняно зробив кілька ковтків, не відводячи від неї очей.

— Ти тікаєш, — хрипко сказав він.

— Я рятую нас від дурниць цієї ночі.

— А якщо я не хочу, щоб ти рятувала?

Юля підвелася.

Повільно.
Занадто повільно.

— Ти одужаєш… і ця ніч не буде здаватися нам помилкою.

Він пильно дивився на неї.

— А якщо вона вже не помилка?

Вона не відповіла.

Лише вкрити його ковдрою.
Обережно.
Майже як дотиком до серця.

— Спи, Артеме…

І вже біля дверей вона почула:

— Юлю…

Вона обернулася.

— Дякую, що ти тут.

Її голос тремтів:

— Завжди.

І тільки коли вона вийшла, Юля приклала руку до грудей.

Серце билося так, ніби вона щойно пробігла марафон.

А Артем, дивлячись на двері, прошепотів у темряву:

— Це вже не гра…