Розділ 8.

«Лікарня і перший справжній страх»

Артем стояв спиною до Юлії, тримаючи телефон біля вуха.

Він не рухався.
Не дихав.
Наче світ завмер.

Юлія бачила тільки, як напружились його плечі.

— Так… — глухо відповів він. — Я зрозумів… Я вже їду…

Він вимкнув дзвінок.

Повільно обернувся.

Юлія ніколи не бачила його таким.

Не впевненим хокеїстом.
Не зіркою.
Не хлопцем, якого всі хочуть.

А просто… сином, якому страшно.

— Це батько? — тихо спитала вона.

Він кивнув.

— Йому стало гірше. Тиск. Серце.

Юлія відчула, як щось холодне пройшлося всередині.

— Ти їдеш у лікарню?

— Так.

Він зробив крок у бік дороги.

Юлія навіть не думала.

— Я з тобою.

Він різко повернувся.

— Юлю, не треба.

— Артеме, я не питаю.

— Це не романтична поїздка.

— Я знаю.

— Там буде страшно.

— Я знаю.

— Там не буде місця для угод і фейків.

Вона підійшла ближче.

Подивилась йому просто в очі.

— А я їду не як «фейкова дівчина».
Я їду як людина, якій не байдуже.

Він довго мовчав.

Потім просто кивнув.

— Поїхали.

---

У машині було тихо.

Занадто тихо.

Сніг бив у лобове скло, вулиці миготіли розмитими вогнями.

Артем міцно стискав кермо.

Юлія дивилася на його руки.

І розуміла — він боїться по-справжньому.

Вона обережно накрила його руку своєю.

Він не відсмикнув.

Навпаки — стиснув у відповідь.

---

Лікарня пахла ліками, холодом і тривогою.

Вони сиділи під кабінетом разом.

На вузьких стільцях.

Пліч-о-пліч.

Юлія вперше бачила, як Артем ходить туди-сюди коридором, не знаходячи собі місця.

— Він завжди був сильним… — раптом сказав він. — Завжди. Я ніколи не бачив його слабким.

— Сильні люди теж мають право на слабкість, — тихо відповіла Юлія.

Він різко зупинився.

Подивився на неї.

— А я боюся, що не встиг сказати йому…

— Що?

— Що я його люблю.
Що шкодую.
Що він — не просто «контролюючий батько», а людина, яка віддала мені життя.

Юлія підвелася.

Обійняла його.

Без слів.

Він не стримався.

Притиснув її до себе.

Міцно.

Так, ніби вона була його єдиною опорою.

— Дякую, що ти тут… — прошепотів він у її волосся.

— Я не могла не бути, — тихо відповіла вона.

---

Двері кабінету відчинилися.

Вийшов лікар.

Артем підскочив першим.

— Як він?!

— Стабілізували, — спокійно сказав лікар. — Загрози життю наразі немає. Але йому потрібен повний спокій, мінімум стресу й емоцій.

Артем закрив очі.

Вперше за всю ніч він нормально вдихнув.

— Я можу до нього?

— Недовго.

---

Батько лежав блідий, але при тямі.

— Тату…

— Ти ж живий… — тихо хрипнув він. — Гарний знак.

Артем усміхнувся крізь вологі очі.

— Все буде добре. Я поруч.

Батько перевів погляд на Юлію. І посміхнувся їй 

Юлія відчула, як її серце затремтіло.

---

Коли вони вийшли з лікарні, Київ уже спав.

Сніг ліг рівно, чисто.

— Йому потрібен спокій, — сказав Артем. — А я… я зрозумів, що більше не хочу жити абияк.

Він подивився на Юлію.

— І ця угода… вона вже давно перестала бути угодою.

Юлія мовчала.

— Я боюсь за тебе більше, ніж за себе.

— Артеме…

— Це лякає.

Вона зробила крок до нього.

— Мене теж.

Він обережно торкнувся її щоки.

— Але ми вже не можемо зробити вигляд, що між нами нічого нема.

Вона не відсторонилась.

— Ні, не можемо…

Їхні губи зустрілись.

Не різко.
Не як акторська гра.
А тихо. Тремтливо. Справжньо.

І цього разу — вона не зупинила його.

---