Розділ 7.

 «Ніч ревнощів»

Сніг падав великими, повільними пластівцями. Київ світився святковими вогнями, а Юлія сиділа на підвіконні в квартирі Артема, обійнявши коліна.

Його не було вже три години.

Телефон мовчав.

Кіра не виходила з її голови.

«Ми більше, ніж просто робота…»

— Це просто угода… — прошепотіла Юлія в порожню кімнату. — Ти не маєш права переживати…

Але серце не слухалось.

Вона бездумно відкрила соцмережі.

І одразу ж зупинила погляд.

Сторіс.

Гучна музика. Напівтемний бар. Яскраві вогні. Чийсь сміх.

І… Артем.

Без куртки. У футболці. Усміхнений.

Поруч — Кіра.

Занадто близько.

Юлія відчула, як земля йде з-під ніг.

— То ось ти де… — прошепотіла вона.

Наступне сторіс вдарило ще болючіше.

Кіра знімала себе. За її спиною Артем нахилився до неї, щось сказав на вухо. Вона засміялась.

Юлія відклала телефон, ніби він обпалював.

Груди стискало.

Дихати було важко.

— Ти нічого не значиш для нього, — сказала вона собі вголос. — Це просто гра. Просто угода. Просто…

Але сльози зрадницьки потекли.

Вона різко підхопилася, накинула пальто, шарф.

— Я не буду чекати тут, як дурепа…

---

Музика в барі била по нервах.

Людей було повно.

Юлія йшла між столиками, стискаючи телефон у руці.

І знайшла їх майже одразу.

Артем стояв біля стійки. Один.

Кіри поруч не було.

Юлія завмерла.

Один?

Вона обережно придивилась.

Він був напружений. Не усміхався. Дивився в телефон.

І тоді до нього підійшла якась дівчина. Сміливо взяла за руку.

Юлія різко відвернулась.

Все всередині обірвалось.

Вона вийшла з бару на холод.

Сльози текли вже вільно.

— Тобі байдуже… тобі точно байдуже… — шепотіла вона, задихаючись від образи.

— Юлю?.. — раптом пролунав знайомий голос за спиною.

Вона різко обернулась.

Артем.

Без куртки. На морозі. Захеканий.

— Ти що тут робиш?! — вигукнув він.

— А ти?! — вирвалось у неї. — Кіра така… зайнята, що ти вирвався на повітря?!

— Я НЕ був із Кірою!

— Я все бачила!

— Ти бачила сторіс, не реальність!

— О так?! А дівчину, яка чіплялася до тебе, я теж придумала?!

Він різко зробив крок до неї.

— Я її відшив!

— Я не бачила цього!

— Бо ти пішла!

Тиша між ними була гострою, як лезо.

— Ти не маєш права мене контролювати, — холодніше сказав він.

Юлія здригнулась.

— А ти не маєш права робити з мене дурепу!

— Я нічого не робив!

— Ти запізнився!

— Бо мій батько потрапив у лікарню!

Юлія зблідла.

— Що?..

— Саме тому я був тут. Не для розваг. Кіра організовувала збори для операції. Я нервував. Я не відповідав. А ти… — він замовк.

Юлія відчула, як у неї підкошуються коліна.

— Я… я не знала…

— Ти не спитала.

Вона опустила очі.

— Пробач…

Сніг падав між ними, як завіса.

— Ти ревнувала? — тихо спитав він.

Юлія гірко всміхнулась.

— Я просто… акторка. Пам’ятаєш?

Він підійшов ближче.

Дуже близько.

— Ти дуже погана акторка, Юлю.

Її серце калатало.

— Бо я бачу, як тобі болить.

Вона не відповіла.

Він обережно взяв її за руку.

— І мені теж було боляче… коли ти пішла, не давши пояснити.

Юлія підняла очі.

— Тоді навіщо ця угода, Артеме?..

— Бо я боявся справжнього.
А з тобою… воно стає небезпечним.

Вона затремтіла.

І їм знову завадили сказати головне.

Бо в цей момент задзвонив його телефон.

— Це лікар… — прошепотів він.

Він відійшов на кілька кроків.

Юлія залишилась стояти під снігом.

З серцем, яке вже не могло повернутись до «фейку».